Як Бучацькі волонтери вояків нагодували

На Тернопіллі, мабуть, уже не залишилося категорії людей чи сфери діяльності, не причетних до допомоги українській армії та добровольцям АТО. Чергову і дуже об’ємну допомогу нашим воїнам землякам зібрали й доправили в зону АТО бучацькі волонтери. Зокрема, повідомляє Бучацька РДА, йдеться про більше як 20-тонну фуру продуктів харчування та авто «швидкої допомоги». Крім того, на прохання хлопців везли їм й одяг та військове спорядження: берци, каски, бронежилети, окуляри, футболки, інші необхідні речі. Попередньо телефонували до воїнів і цікавилися, що необхідно доставити. Це була адресна допомога сорока сімом воїнам із Бучацького та Монастириського районів, які стоять практично по всій лінії фронту, починаючи від Щастя і закінчуючи Маріуполем. На складі у військовій частині в Артемівську бучачани посортували привезену допомогу, а відтак розділилися на дві команди і двома машинами доставляли її воїнам на їхні бойові позиції. Хлопці на передовій завжди радо зустрічають волонтерів, адже отримують реальну допомогу. Наприклад, вояки, які перебувають на першій лінії оборони в селищі Козаче, що недалеко від російського кордону, зізналися, що уже тиждень не мали продуктів харчування, навіть хліба. На їхнє прохання привезли їм казан, щоб їсти варити…Ми щиро дякуємо усім небайдужим жителям району, які не втомлюються допомагати нашим воїнамі завдяки яким була сформована нещодавня допомога. Зокрема парафіянам церкви Успіння Пресвятої Богородиці с. Броварі, православних храмів сіл Старі Петликівці, Білявинці, греко-католицьких храмів сіл Білявинці, Бобулинці, Киданів, храму с. Осівці, жителям Берем’ян, Сновидова, підприємцям і просто людям доброї волі Ігорю Савчуку, Іванові Карачці, Михайлові Сличенюку, Михайлові Борсуку, Валерію Білому, Олегові Ковдрину, Вікторові Листюку, Степанові Потюку, Михайлові і Марії Василикам, Ярославу Сиваничу, Станіславу Барановському, громаді українців в Італії. Разом – до перемоги! Слава Україні!

 
 

Повернутися
11.06.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...