Андрій Закревський: «Люди самі знають, як треба жити»

Чи є майбутнє в України? Сьогодні цим тривожним питанням задаються не тільки політики, економісти, юристи, промисловці і підприємці, а й пересічні громадяни країни, які волею долі опинилися на перепутті багатьох доріг. Світле і благополучне європейське майбутнє, безвідповідально обіцяне нам рік тому, відсувається за горизонт. Але ж наше прагнення жити гідно на цьому не закінчується? Тільки от дорога в це майбутнє з кожним днем стає все складнішою і важчою. Закриваються підприємства, скорочуються соцвиплати, стають непідйомними ціни комунальних послуг та продуктів харчування. А хочеться ж не просто вижити, а  власноруч створити дійсно розвинену державу, засновану на загальнолюдських цінностях.

Певно, щоб напоумити нас та наставити на шлях істинний, і трапилося з нами те, що ми сьогодні переживаємо. Але голову попелом посипати — не найліпша поведінка в нинішній ситуації. Просто потрібно прокинутися від самовпевненості, припинити тішити себе думкою про винятковість нації й очікуванням, що Європа нам повинна забезпечити безбідне існування, бо ми дуже хочемо бути європейцями. Ми й так територіально — європейці. Тільки живемо в рази бідніше. Тому потрібно засукати рукави і робити справу. Настав НАШ час. Наш новий час.

Розумні народжуються не тільки у столиці

Знадобилося чимало років і аж дві революції, аби українці  нарешті зрозуміли, що зміна дупи над золотим унітазом не призводить до зміни суті золотого унітазу. Тобто, зміна прізвищ президентів може не привести до зміни країни. Як же зробити так, щоб країна змінилася, якщо це не залежить від президента?  Треба віддати владу людям, хоча б частково. Чому керувати нашим регіоном, нашою міліцією, податковою і так далі повинні призначені із Києва «князьки», які про проблеми краю — «ні бум-бум»? Вони що, розумніші, тому що… зі столиці? Розумні народжуються не тільки у столиці. Критеріями для вибору державних і місцевих управлінців мають бути професійні якості, досвід і моральні якості, а не місце народження.

Ми самі маємо право керувати своїм краєм. Вам усім дали право голосу на виборах. А хто з вас вибирав колір для під’їзду? А графік вивозу сміття? А місце розташування транспортних зупинок? А хто з вас хоч раз голосував за директора місцевої школи? Знаєте, чому так?..

Справжнє самоврядування: міліцію люди обирають самі, казначейство в місцеві бюджети не лізе, люди можуть призначати прокурора на місцевому рівні. Таким чином люди отримали б суд, міліцію, гроші, національні права.

У майбутньому в українців неодмінно буде можливість приймати рішення на рівні місцевої громади. І країна абсурду перестане існувати.

Не треба людей вчити рідної мови… вчіться її від них

Нас не треба вчити рідної мови. Яблуня знає, як родити яблука. Треба тільки сполоти бур’ян довкола неї і відігнати тлю. Треба  зробити нарешті так, щоб українське книговидавництво стало прибутковою справою. Щоб автори сучасних культових українських романів (слава Богу, таких вистачає) мали регулярні зустрічі з читачами. Особливо — на Сході. Недостатньо просто забороняти російські серіали, треба вкладати гроші в свою кінопродукцію, в свої історії зі своїми акторами, режисерами і сценаристами. Щоб і серіали, і  бестселери — українські. І герої в нас — наші ж. А перш ніж приймати-відміняти черговий «мовний закон» імені когось-то там, треба, щоб українською говорили всі без винятку чиновники всіх рангів, високопосадовці і «державні мужі» у Верховні Раді. І без екзамену на знання «солов’їної» мандату їм не видавати!.

Скільки ми були в Радянському Союзі? 70 років. Радянські українофоби «совєтизовували» нас дуже активно. Тому й новітня «українізація України» має тривати не менше. Але все це впирається в політичну волю.  Проблема збереження української мови залишається, але зациклення на ній нас дуже підвело. Нація ширша за мову.  

Коли люди зрозуміють, що українська — їх рідна мова, почнуть відрізняти руське від російського, починаючи з бані і закінчуючи родичами. Для нас існує тільки руська баня і більше не існує російських родичів.

Підприємцям не треба «допомогати». Їм не треба заважати

Спробуйте запитати в сотні підприємців, що найбільше заважає їм працювати. У 99% випадків ви отримаєте відповідь: підприємцям заважає працювати паперова тяганина. Конкурси папірців, довідок, справок-заявок кидають вас просто в пучину бюрократичного пекла. Крім того, бізнесу заважать  корумповані чиновники, недосконале законодавство, невиправдано високий рівень податків та не менш високі ризики втрати грошей в результаті недобросовісної конкуренції і політичної нестабільності в країні.

У щорічному рейтингу країн за легкістю ведення бізнесу Україна займає ганебне 96 місце.  А  Грузія, колишня радянська республіка з бандитсько-міліцейським та корупційним свавіллям, за показниками легкості ведення бізнесу нині вийшла на 15-те (!!!) місце, обігнавши Францію та Німеччину. Реєстрація фірми у Грузії займає кілька хвилин, а податків залишилося всього шість. І все. Жодних хабарів, черг, болісного збирання довідок.   

У Німеччині на частку малого бізнесу припадає 60%, в Італії - 70%, і навіть у сусідніх Росії та Білорусі - 22% і 23%. В Україні тих, хто «відважився» на малий бізнес, не назбирається й 15 відсотків. І це — красномовне свідчення недолугості нашої влади. Наприклад, у Британії початківець-бізнесмен може звернутися до місцевої влади, яка допоможе йому компенсувати витрати на запуск офісу - відшкодують витрати на кілька місяців оренди, офісні меблі, мінімум необхідного обладнання. В Україні ж замість того, щоб дати тобі можливість піднятися і розвинутися, чиновники намагаються викручувати з підприємця навіть те, що він заробив на самому початку. Приклади? Та будь ласка. Приміром, на сплату податків український бізнес витрачає в середньому 491 год на рік. У Польщі, Італії та Німеччині ця цифра становить 286, 269 і 207 годин відповідно.  

Що потрібно зробити?  Найголовніша прохання малого бізнесу до влади — не заважайте нам розвиватися.  Україна має отримати нагоду заявити про себе як про країну, яка не лише вміє проводити революції, експортувати дешеву робочу силу, а має цікаві бізнес-ідеї, чудових менеджерів, успішних підприємців і якісний товар.

Солдату треба більше платити, а не радити як любити батьківщину

Дивує і обурює той факт, що допоки воєнкоми добровільно-примусово мобілізують всіх підряд — вчителів, артистів, футболістів, добровольці — люди, які вміють і прагнуть захищати Батьківщину, Україні ніби-то й не потрібні. І військкомати від них «відмахуються», і у разі  каліцтва чи не дай Бог, загибелі, дочекатися виплат від держави для їх рідних практично нереально. Парадокс: поки добровольці полишені на самих себе, призовників, що тікають, мов зайці, виловлюють по маршрутках та базарах…  

Загальновідомою є істина: якщо не хочеш воювати, то працюй. Є люди, які з багатьох причин не можуть взяти в руки зброю, але могли би й хотіли допомогти країні, скажімо, працею на військових заводах, чи долучитися до будівництва оборонних структур. Це можна і потрібно робити.

Щодня ми дивимося і читаємо масу повідомлень про ситуацію на Донбасі. Сторінки і кадри рясніють повідомленнями про бездарних військових, зрадників у лавах силових структур, погане забезпечення та харчування військовиків.

«Диванна сотня», попиваючи каву, нещадно критикує АТО. Різного роду експерти, відомі лише тим, що їхні прогнози ніколи не збуваються, зі «знанням» справи розказують, як не треба було проводити бойові дії і що не так зробили військові. Чи весь час пишучи і говорячи про недоліки в армії, хтось замислювався над тим,  чи багато писали, скажімо, про добровольців, які ідуть на фронт,  про тих, хто тижнями стоїть під обстрілом на блокпостах, хто, ризикуючи життям, ходить в атаку, хто приймає рішення і командує бійцями в екстремальних умовах. Ця війна точиться в умовах, де нема тилу, а з усіх сторін фронт. Від нас залежить моральний дух військ і їх гордість за свої дії.

Потрібно перейти до іншого принципу формування Збройних сил України.

Воювати — це воля кожного, тут не можна примусити. Воювати повинні лише ті, хто хоче воювати, може і вміє.

Люди, які воюють, які ризикують життям, повинні від суспільства отримувати відповідне відшкодування, сатисфакцію. Солдат має отримувати зарплату по контракту і повну амуніцію найвищої якості.

Суспільство потребує позитивного воїна-переможця. А він потребує простого: щоб не заклинила зброя, не підвела броня. А також знати, що ті, хто його чекає вдома, і він сам, повернувшись до них, буде забезпечений усім необхідним.

Ми можемо прожити без депутата Верховної Ради ,а вони без нас - ...

Наш парламент перетворюється на акціонерне товариство закритого типу, де владоможці «спілкуються» зі своїми виборцями лише раз у 5 років – під час виборів, коли вкотре обіцяють чергові «золоті гори». Настав НОВИЙ ЧАС. Час змін. І головною на виборах має бути не обіцянка того, що депутат зробить, як це було досі, а те, як він забезпечить право своїх виборців впливати на владні рішення. Це повинно стати основним індикатором того, чи справді це представник громади, чи людина, яка йде у владу за своїми інтересами. Чи всі кандидати на місця в парламенті, поклавши руку на серце і дивлячись у очі своїм виборцям, можуть чесно сказати, заради чого вони “вв’язуються в бій”? Новітня історія України свідчить: на превеликий жаль, таких кандидатів небагато.  

  Депутат повинен мати шосте почуття — почуття обов’язку перед виборцями. Без них він — ніхто. Бо ми без нього можемо прожити, а він без нас — … .  

Не треба селянину радити, як сіяти

Сільське господарство – це галузь, яка здатна зробити Україну сильною, а її економіку – стабільною та, головне, конкурентоспроможною. Це аксіома.

Інша справа, що практично немає жодного політика чи політичної сили в Україні, які би не говорили про реформу аграрного сектора, але при цьому «віз і нині там». На грані «вимирання» через відсутність нормальних дотацій м’ясо-молочна галузь, зате їмо свинину з Нікарагуа і Уругваю. До чого докотилася колишня «житниця Європи»:  третина її 42-х мільйонів гектарів сільськогосподарських угідь не обробляється, а третина використовується недолуго. А тим часом чиновники цинічно продукують порожні гасла про перспективи українського села. Нашій країні Господь Бог дав усе, і навіть більше, щоб ми були багатими і щасливими: найкращі у світі чорноземи, багату сировинну базу, чудовий теплий клімат, густі ліси, повноводні ріки, цілющі озера та два моря. І що? Як ми розпорядилися цим незліченним багатством? Дозволили купці пройдисвітів приватизувати всі об’єкти, що приносять прибуток, виправдовуючи такі дії законами світової ринкової економіки.

Потрібно усвідомити, що, якщо державі не вистачає зараз коштів виправити кардинально ситуацію в аграрному секторі, то вона повинна хоча б не заважати людям працювати на землі. Це в підсумку і  допоможе українським селянам стати повноцінними господарями на своїй землі та забезпечить гідне життя українського села. Одним словом: ми вам не радимо, як керувати лексусом, а ви нам —мотоблоком.