Звернення Андрія Закревського №20

Ми з вами — громадяни  України. Чи ви колись замислювалися, що це насправді таке? Я та мої колеги з видання «Яблучко» — так. Громадянин – це не той, хто щомісяця приходить в банк по зарплату. Громадянин – це той, хто робить щось для країни, створює її, працює щодня, допомагає людям, з якими він бачить своє спільне майбутнє. Громадянин — це той, хто готовий розділити відповідальність за свою країну і готовий на жертви заради спільних інтересів.  Хай навіть ці жертви на перший погляд доволі незначні. Скажімо, я принципово не даю хабарів даївцям. Для людини, котра проводить за кермом дві третіх  часу, зізнаюся, це дуже складно. Але це мій свідомий вибір. Наша журналістка не може записати дитину в садок, бо принципово проти «позолотити ручку» кому слід. ЇЇ колега, працівник видання Галина Бабій пройшла всі кола лікарняного пекла, бо не «задобрила» лікаря хабарем. Кожен повинен нести відповідальність за свою країну. Навіть якщо вона, ця відповідальність, виводить тебе із зони комфорту. Я, Андрій Закревський беру на себе відповідальність. Я як громадянин України маю своє бачення, свою позицію щодо того, як має розвиватися наша країна, яким хочу поділитися з вами, шановні читачі. Гасла, які ви прочитаєте у нинішньому випуску видання «Яблучко» — не творчий вимисел. Вони мною не лише написані, а й вистраждані. Я так живу.  А ви?

 
 

Повернутися
11.06.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.