Європа… на Тернопіллі!

Збараж: історія під шаром землі

Місто-пам’ятник, де старовина лежить просто під ногами, адже донині збереглись підземні ходи, що начебто простягались на кілометри і доходили аж до Старого Збаража! Вже здаля видніє шпиль монастиря Бернардинців, у підвалах якого й досі лежать людські рештки, збережені невідомо з яких часів. А крізь верхівки дерев проглядає Збаразький замок, що став свідком національно-визвольних змагань Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.), мистецьке змальованих в історичній епопеї Генріха Сенкевича «Вогнем і мечем» та екранізованих Єжі Гоффманом.

У старовинному парку зберігся один із перших пам’ятників польському поетові Адаму Міцкевичу.

Кожна вулиця містечка дихає старовинною, віє духом героїзму та розповідає про трагедії, що спіткали його жителів за 800 років існування Збаража.

Вишнивець: Версаль на Тернопіллі

Перша згадка про містечко з солодко-кислуватим присмаком вишень  відноситься до 1395 року, коли князь Вітовт дав Дмитру Корибуту Вишнівець, де той заклав замок на правому березі р. Горині. Відоме поселення тим, що саме тут розташовувалося родинне гніздо магнатів Вишневецьких, які залишили помітний шлях в історії України і Польщі, та й всієї Європи.. Саме звідси походить легендарний засновник Запорізької Січі Дмитро Вишневецький (Байда),  засновник Запорізької Січі.

В містечку був - і є - старовинний замок, який 1720 року останній з роду Вишневецьких князь Михайло-Серватій перебудував на палац, що зберігся і до наших часів. По смерті Вишневецького у 1744 р. маєтність переходить до Мнішиків. Вони збільшують палац, роблять з нього першокласну магнатську резиденцію. Чудова картинна галерея, інтер‘єри оздоблені в стилі пізнього рококо робили палац в Вишнівцях найгарнішим на Волині.

У Вишнівецькому замку, що свого часу був одним із найбільших в Україні, де зберігалась найбільша приватна колекція стародруків XV століття, стіни кімнат якого були покриті китайським шовком та оздоблені золотом, побували всі тогочасні імператори, королі та князі Європи. За задумом, споруда мала бути копією французького Версалю. (Спеціально для цього були запрошені французькі архітектори). Як і там, щоби величезна бенкетна зала здавалась ще більшою, у стіни були вмонтовані дзеркала.

Такого багатства, яке мав тоді Вишнівецький замок, не можна було знайти й у королівських палацах. Перший та частина другого поверху були оздоблені голландською дрібною керамічною плиткою, де на 45 тисячах частинок жоден малюнок ні разу не повторювався. Такого не було і немає ніде у світі.

Кімнати палацу, а їх було більше ста, називали за кольором стін, які покривались китайським шовком, оздобленим бісером, золотом і сріблом.

У замку зберігалися величезні колекції зброї, рицарських обладунків, а також більш як двотисячна приватна колекція картин визначних майстрів пензля доби Середньовіччя. Картин було на стільки багато, що їх не було де зберігати. У книжкових шафах знімали тафлі і вставляли дорогі портрети.

На жаль, за довгі роки воєн і ворожих режимів багато шедеврів із колекції вивозили за кордон. У Відень, Краків, Варшаву, та найбільше до Москви. Цікаво, що й зараз в одному з музеїв на Червоній площі можна побачити картини з нашого Вишнівця.

Старі стіни замку, пізніше палацу князів Вишневецьких, пам’ятають чимало історичних осіб. У різні часи тут побували Іван Мазепа, Петро I, Станіслав Понятовський останній польський король, Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Оноре де Бальзак, Юліуш Словацький, Леся Українка, Симон Петлюра.

 Тінистими алеями старовинного парку гуляв, обдумуючи плани, засновник козацької Січі на острові Мала Хортиця (1556 р.) Дмитро-Байда Вишневецький, жорстоко закатований турками у Стамбулі. Донині збереглася лавка, на якій любив малювати Тарас Шевченко, та зруйновано «альтанку Мнішиківни», в якій Марина Мнішек таємно зустрічалась із Дмитром Самозванцем. Та старовинні буки пам’ятають закоханий шепіт Оноре де Бальзака та Евеліни Ганської. Оноре де Бальзак гостював у Вишнівці навесні 1848 року, приїхавши до своєї коханої. (До речі, письменник розповідав про замок, що він на стільки великий, що для обігріву приміщень за одну добу тут спалювали 300 возів соломи).

1848 року, подорожуючи півднем Волині у складі Археографічної комісії, Вишнівець відвідав Тарас Шевченко. Саме тут від місцевих жителів він почув оповідь про «скажені шахи» Яреми Вишневецького. Гра у шахи відбувалася на велетенській, вимощеній зі світлого та темного каменю, шахівниці, де роль фігур виконували люди, кріпаки Вишневецького. «Виграні» фігури відразу ставали власністю того із вельможних шахістів, хто їх «вигравав».

Джуринський водоспад і червоні вежі

Одним із наймістичніших на Тернопільщині виглядає Червоногородський палац, що біля села Ниркова. Із кручі з-понад його руїн відкриваються панорами урочища Червоного. Названа так ця місцина за червоні пагорби з пісковика. А почалося все 1615-го, коли черговий власник міста Червоногорода Микола Данилович зводить кам’яний замок. Через два століття на зруйнованих турками мурах замку шляхтич Кароль Понінський зводить палац із двома вежами. Його син Калікст будує ще більші вежі у неоренесансному стилі. До Першої світової вій¬ни палац мав вишукану італійську терасу, шість кам’яних колон. Його оточував великий парк з фонтаном. Під час тієї війни Червоногород пограбували російські війська. Після Другої світової місто й поготів зникло, а палац поступово перетворювався в химеру. У радянський період важкий підйом від руїн не завадив одному з голів колгоспу села Ниркова наказати збудувати свинарник з палацового каміння. А два роки тому впала одна з двох веж палацу, тож він все більше стає руїною...

Поруч з палацом — руїни костелу 1615 року. Досі на його стінах можна побачити залишки давніх фресок. Поряд із цими руїнами в радянський період збудували дитячий табір.

А ще у цій мальовничій долині поруч можна освіжитися у водах найбільшого на рівнинній Україні 16-метрового каскадного Джуринського водоспаду. Тут на початку ХІХ ст. звели водяний млин, а в середині ХХ ст. – ГЕС, яка давала електрику для навколишніх сіл. ГЕС більше немає, але місце не втратило привабливості серед туристів. По суботах та неділях кілька кілометрів дороги-узвозу до залишків замку куряться пилом: машини їдуть одна за одною. Тернопільські, хмельницькі, франківські, київські, чернівецькі номери. Далі — розкладання палатки, «незабутній» похід на пошуки старого графського туалету, що зберігся в одній з башт, затоварення у кіоску біля табірних воріт... А гори сміття, які залишаються тут після вихідних, прибирати немає кому.

Якщо вже зараз не почати бити на сполох, то через кілька років на цьому місці залишиться лише купа каміння і великий смітник. А могла би бути чудова рекреаційна зона, що приносила б серйозні гроші. На ці кошти можна відновити замок і зробити сучасний туристичний комплекс. Треба тільки почати...

А за ліщиною — Заліщики!

Навіть якщо б у Заліщицькому районі не було жодної пам’ятки старовини, окрім руїн неіснуючого вже княжого Червоного Граду, то і тоді б сюди їхали сталкери, естети та краєзнавці. Червоногруд, Червоногород - як не назови, місто померло. Зберегти б хоча б існуючі , щоб побачити місце, яке вражає нетиповою, нереальною красою, симбіозом природу та архітектури.  Райцентр колись був надзвичайно популярним польським курортом, де відпочивав Пілсудський.

У міжвоєнній Польщі Заліщики у мальовничій долині Дністра на межі Тернопільської та Чернівецької областей були другим курортом країни після Закопаного. Місто сполучав із Варшавою і Львовом швидкісний поїзд, а на берегах Дністра були два великі піщані пляжі. І ще один – перший у тодішній Польщі нудистський пляж. У 1930-х місто пережило пік туристичної популярності. Згодом курорт знищила повінь, а в радянський період та за незалежності його не відновили...  Назва Заліщики начебто походить від слів «за ліщиною», якої тут колись було вдосталь. Дністер виробляє навколо цього міста такі викрутаси, наче от-от задушить місто в обіймах. Завдяки високим берегам Заліщики можуть похвалитися унікальним теплим кліматом. Протилежний берег річки, яка оперізує місто з трьох боків, височіє стрімкою пологою стіною до 120 м заввишки. Її вкривають кущі та дерева...

 
 

Повернутися
04.06.2015
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.