Звернення Андрія Закревського №19

 Чи українським є Схід України? Питання аж ніяк не риторичне. Щоб зрозуміти, звідки «ноги ростуть» у сучасного сепаратизму, не потрібно поголовно інтерв’ювати адептів «рускава міра». Історія знає усе. В засекречених ще донедавна архівах уже є відповідь. Тільки тепер побачили світ партійні документи про штучні переселення росіян на Схід України після Голодомору 1932–33 років. Голодомор, «розкуркулення», депортації, розстріли інтелігенції… План був простий і цинічний: виморити частину українського населення і на її місце заселити людей, з національною ідеєю яких не треба буде боротися. Для переселенців з Росії (а таких, за архівними даними, було щонайменше 23 тисяч сімей ) ті, хто вижили, мали побілити хати, вичистити подвір’я, прибрати трупи. По приїзді вони отримували зерно – те саме, яке вилучали в українців під час Голодомору. У 1939 році Всесоюзний перепис зафіксує зміну етнічного населення території України, а набагато пізніше дослідники Голодоморів чутимуть, що «ніякого голоду не було» вже від «місцевих» на Сході. Ті, хто зайняв місце закатованих, замордованих голодом, розстріляних, не відчувають Україну Батьківщиною. І навіть землею, по якій вони ходять. Ліси для них — сировина, земля — власність, водоймища — ресурси, жінки — товар, усе інше — рухоме та нерухоме майно. Як трутовики — гриби-паразити, що живляться та живуть завдяки деревам. Чи думають вони про те, як там дерево? Навряд чи.  Наша земля, як і ці дерева, зазнала багато руйнацій та бід. Там, де були «тріщини», їх заповнили трутовики.

Тому наша війна — дерти трутовики, не дивлячись на кровотечу!

 
 

Повернутися
04.06.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...