«Про те, що була в УПА, дітям розказала вже аж після незалежності України…»

Із кожним роком їх усе менше. Тих, правдешніх бандерівців, які берегли для нас Україну і знають, як воно — все життя жити із незаслуженим клеймом «бандита» і «зрадника».  Ще зовсім недавно братство вояків ОУН–УПА нараховувало тисячі ветеранів, нині їх — сотні. Із них тих, хто безпосередньо брав участь у бойових діях, може, кілька десятків. Ще трохи — і не матимемо в кого спитати: як воно було насправді у ті далекі 40–ві роки? Хтось з українців досі проклинає Бандеру й чекає не дочекається нового Сталіна в Україні. А хтось просто вклякає на коліна й щодня молиться за свій народ, за свою державу. Як наша героїня…

90-річну (!) бабцю Євгенію із села Геленки Козівського району ми застали… із сапкою на городі. «Таж людина доти і живе, доки щось робить», — пояснює, побачивши мій здивований погляд. Хоча, звісно ж, на дев’ятому десятку літ здоров’я уже не те, підводить- і спина болить, і тиск часами «зашкалює»…  Живе самотньо, бо вже два роки як відійшов у вічність коханий чоловік. А два їхні сини, ставши талановитими науковцями, вже давно покинули рідну домівку, багато мандрують по світу. Телефон — єдина ниточка, що єднає її з найріднішими людьми.  Вона була свідком творення УПА на Тернопіллі і її безпосереднім учасником, хоч і скромним. І тішиться, що Верховна Рада нарешті визнала її бойових побратимів борцями за незалежність України. Бо вже небагато їх, справжніх ветеранів УПА, які дожили до цього визнання.

Бабця Євгенія неабияк зраділа нашому візитові, бо брак спілкування — найтяжче у старості. Є що їсти й пити, сама ще і зварить, і прибере. А далі — знову чотири стіни, книги, газети... І спогади, спогади, спогади...

«Була бандерівкою, нею і є»

Ще в юні літа Євгенія Мальська боролася за волю України на рідній Козівщині, була зв’язковою в Організації Українських Націоналістів.

«Я була бандерівкою, нею і є. Ми добре знали тоді, на що йдемо. Ми не були бандитами якимись, злодіями. Просто любили свою Україну. У нашому роду всі, і старі, і малі, любили Україну і мріяли про її незалежність.  Моя родина заплатила дорогу ціну за це. Братика Петра у 29 років замордувало НКВС… До того він через свою участь в ОУН сидів ще й у найстрашнішій польській тюрмі —   Березі Картузькій. От тільки звідти зумів вийти живим, а від совєтських катів — ні. —  Вони, як тільки прийшли до нас на Західну Україну, відразу ж почали забирати вчителів, лікарів, всю нашу «Просвіту», — важко зітхає бабця Євгенія. І додає: з тих арештованих мало хто повернувся додому живим. Про звірські катування та жорстокі вбивства затриманих люди дізналися вже після   червня 1941 року, коли москалі у паніці почали тікати. Тоді у тюрмах трохи не кожна родина знаходила тіла замордованих рідних. І їхня — теж…  

«У 1943 році я прийняла присягу й отримала псевдо «Русалка». Не тільки я вступила до ОУН, разом зі мною було багато наших хлопців та дівчат. Скільки тих хлопчиків і дівчаток бідних полягло потім у мочарах і лісових хащах… «Як мене батьки не просили, не відмовляли — вони ж вже одну дитину втратили, то щоб хоч я залишилася, — я їх не послухалася. Мабуть, вперше в житті. Переживали вони за мене дуже, бо енкаведисти, як вовки, — і вдень, і вночі — відстежували борців за волю України.

Бувало, йду вночі на завдання — чи ґрипсу (таємне послання) несу, чи хлопцям їсти, чи перепроваджую до криївки когось із наших — мама відразу ж вклякає перед образами. Повертаюся під ранок — а вона ще колінкує…»

«У кожній другій хаті був повстанець, а в кожній третій — зрадник»

 «Наші хлопці», «мої дівчата» — своїх побратимів, які вже теж в літах, бабця Євгенія називає тільки так. Про них може  розповідати годинами. «Я — що, мені, вважай, пощастило-жива-здорова залишилася, хоч не раз на волоску від смерті була, і по тюрмах-Сибірах ніхто не тягав… А могли би, бо охочих «закласти» вистачало. Тоді ж як було — у кожній другій хаті був повстанець, а в кожній третій — зрадник… Одного такого — на псевдо «Богданко» — ми виявили і в своїх лавах. Він у лісі з хлопцями був, а потім їх «всипав» — зрадив, їх під час бою повбивали, а «Богданко» їхньою кров’ю вимазався, енкаведисти стріляли в повітря, а він падав «мертвий»… Трупи повстанців москалі потім повикидали, а «Богданка» забрали з собою до машини — «єтого ми самі вибросім»… Ми коли про те довідалися, зрозуміли, що він і мене здасть… Але, видно, я йому подобалася, тому він мене і не виказав. Я тоді не така, як тепер була (Сміється, — авт.) Багато років по тому, то були десь 60-ті, нібито випадково зайшов до мене на подвір’я-подивитися. Сказав мені: «Ніц ти за ці роки не змінилася…»

Скільки разів я була за волосок від того, аби «всипатися», і щоразу якось Бог милував. Пам’ятаю, як з дівчатами довідалася, що енкаведисти у рові за селом поскидали тіла наших повстанців. Опорядили їм тихцем могилу, вінка сплели, покликали священика, щоб покропив… А тоді вирішили зазнимкуватися коло тої могили. А на другий день того знимкаря вже кагебешники «тягали». Щастя, що він нікого не зрадив… Який тоді страх над нами усіма був, то годі і переповісти. Я про те, що була в УПА, своїм дітям розповіла вже аж тоді, як настала вільна Україна. Вони ж до школи ходили, поміж люди, могли щось не те комусь бовкнути, то боялася, щоб їх за маму-бандерівку не «тягали»…

Пізно, ох, пізно ви надумалися за таке писати, — скрушно хитає головою жінка.  Вже нас нема майже нікого. Два роки тому наш побратим-повстанець помер, дзвоню до дівчат, то розказують, що на його похороні навіть не було кому прапора взяти в руки… А син його потім до мене приїжджав, каже, розкажіть щось про тата…  Така біда була — батьки не могли навіть дітям про свою боротьбу розказати. А вже як стала Україна, як ми тішилися, Боже!.. До Козови  з нашого братства упівського (ми ж всі зналися, трималися купи!), всі поз’їжджалися, йшлись-ми містом і співали пісень повстанських. Але маю жаль до нашої влади — як-то стільки років нас мати нізащо? Щоб червоні комісари і визволителі мали і пільги, і пенсії, і все, а ми — нічого, навіть слова доброго?

Матір зреклася мертвої доньки

Бідкається бабця Євгенія, коли дивиться репортажі зі сходу. Душею і серцем вона там, на фронті, разом з українськими «хлопчиками». Якби їй трохи менше літ та ноги не так боліли — теж поїхала б на війну. «А то дивлюся, як там молоді хлопці — цвіт нації гинуть, і плачу… Нині їх хоч  згадають, оплачуть, квіти на могилку принесуть… А в нас було таке,  що не годен був навіть признати свого брата чи сестру, сина чи доньку мертвих, а замість могили пси кості розносили… У Козовій знаєте, як багато будинків на костях наших хлопців стоять… Там бункери ще від німців позалишалися, то совіти туди трупи повстанців і скидали. Хто міг, той крав їх потім, аби хоч поховати по-людськи, а багато хто там так назавжди і залишився… У сусідньому Олесино жила дівчина, красива була — дуже, а косу яку розкішну мала!.. Вона пішла до лісу, залишивши вдома дитинку свою і маму стареньку. А потім був бій, і вона загинула, і її виставили у центрі села на опізнання. Енкаведисти робили так — ставили драбину, і на ту драбину спирали мертве тіло-щоб здалеку здавалося, ніби то жива людина стоїть. Привели її маму до неї та й кажуть: «Ну чьто, узнаєш свое бандеровское отродье?» А вона на те-«ні, не знаю її». А місцевий начальник поліції їй і каже-та як, придивися, це ж твоя донька, ось її коса. А мама, бідна, не признається, бо ж знає, що їй за те буде… Так і не признала доньки, відійшла, а за якихось пару метрів не витримала, упала посеред дороги, мов нежива…  То її енкаведисти відкачали швидко і відразу ж з внучкою на воза посадили — до Сибіру вивозити… Отаке було, — розповідає Євгенія Михайлівна. І тут же сумно додає: — Боже мій, як згадаєш все те... Одним тішуся: нині підростає вільне покоління українців, котрі — я в це свято вірю — ще збудують справжню Українську державу. Таку, якою вона ще нам бачилася. Тоді «Слава Україні!» ми вимовляли так щиро і побожно, як молитву до Господа».
 

Повернутися
28.05.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…