Звернення Андрія Закревського №18

Як вам — жити у Тернопільському кРАЮ? Краю стародавніх замків, унікальних святинь, лікувальних джерел,  дивовижних печер, каньйонів та мальовничих водоспадів… Краю, що недарма жартома-всерйоз називають «одним із найбільших у світі музеїв під відкритим небом». Не чули, кажете? Не знали? Не помічали? Воно й не дивно…

На словах, фотографіях та у буклетах туристичні принади Тернопілля виглядають блискуче. Реалії ж... такі реалії. Коли, спокусившись буклетними красотами, оглядаєш ту чи іншу пам’ятку зблизька, розумієш, що вона на грані життя і смерті. Тиха катастрофа, до якої більшості нашим співвітчизникам немає діла… Як часто наші чиновники від туризму з гордістю заявляють, що на Тернопіллі зосереджена третина усіх українських замків (так, ніби це вони самі їх будували!), «забуваючи» при цьому зазначити, що більше половини їх — у катастрофічному стані, потребують негайного ремонту або реставрації. Забуті державою, невідомі туристам, без належного догляду та охорони вони помирають на очах — і звинуватити у цьому «клятих воріженьків» уже не вийде. Приклади? Їх десятки, якщо не сотні! Архітектурні пам’ятки, скарби області перетворюються на купи каміння: палац-резиденція графа Бадені у Коропці Монастириського району «помирає», руйнується у нас на очах, унікальний замок-корабель у Сидорові на Гусятинщині, замок у Кудринцях на Борщівщині селяни впевнено розбирають на будматеріали, мальовничі береги Дністровського каньйону потопають у смітті, до якого нікому немає діла, — ця сумна картина як дежа-вю повторюється чи не у кожному районі нашого краю. Такими темпами уже за кілька десятиліть про проблему охорони пам’яток архітектури на Тернопіллі можна буде забути: охороняти буде нічого. І та важлива перевага краю, що тут збереглася третина замків України, залишається тільки перевагою віртуальною...

Туризм стає успішним лише тоді, коли є відповідна промоція, тобто коли ми наполегливо презентуємо те, що маємо. А що маємо? Ще трохи — і єдиними пам’ятками, що залишаться для наших нащадків, стануть біґборди — ідоли рекламного буття, стадіони — новітні “гладіаторські арени” та макдональдси, куди, як на екскурсію, в першу чергу ведуть своїх дітлахів батьки, що приїхали з провінції до великого міста.

 
 

Повернутися
28.05.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...