Броня двох, серця чотирьох

ДОКИ ТЕРНОПІЛЬСЬКІ  БРАТИ-БЛИЗНЮКИ СЛУЖИЛИ НА СХОДІ, ВДОМА ЗА НИХ МОЛИЛИСЯ ЇХ… ДРУЖИНИ-БЛИЗНЮЧКИ

«Ой, та що про нас стільки писати, хіба ми якісь унікальні», — сором’язливо віднікуються Ярослав та Володимир Сімчуки і …  зо-о-всім трі-і-шечки лукавлять. Адже вони — без перебільшення, унікальні! Братів-близнюків з Тернопільщини нині знає чи не вся країна. І не лише тому, що вони, будучи схожими між собою, мов дві краплі води, ще й за дружин обрали однаковісіньких сестер-близнючок. Славко та Володя показали приклад мужності, взявши до рук зброю та подавшись на схід захищати Україну від московського агресора.

Брати як працівники УБОЗу записалися добровольцями у зведений загін правоохоронців Тернопільщини ще напередодні Різдвяних свят. Тож цього року їх дружини-близнючки Люба та Надія, діти Артем та Діанка святкували Різдво без своїх найдорожчих... Звістку про поїздку в зону АТО жінки перенесли стійко. Зібравши необхідні речі, підібравши аптечку (бо самі ж за фахом медики) та поблагословивши, відправили коханих на схід.  

— У нас броня двох, а серця чотирьох, — жартують Славко та Володимир. — Адже хоч боронили Україну ми двоє, але волі до життя і до перемоги в нас було за чотирьох, бо ж завжди пам’ятали, що за нами стоять ще наші дружини-близнючки…

Розрізняли…
за автоматами

Нещодавно Ярослав та Володимир Сімчуки  повернулися на ротацію з-під міста Щастя, що на Луганщині.  

—  Скільки було моментів, коли небезпека чатувала поруч, та біду немов рукою відводило, – пригадує Ярослав. — Коли терористи обстрілювали Щастя, «Гради» один за одним лягали біля нас, думали, що вже не виживемо… Та Божою ласкою і молитвами рідними залишилися живими-здоровими…

Якби раніше тут, удома, нам сказали, що до війни можна звикнути, не повірили б… Проте через сім днів перебування у Щасті перестали боятися вибухів. Нервове напруження знімали спортом. Місцеві, коли нас бачили, жартували, що українська армія вже навчилася своїх бійців клонувати…

На роботі нас плутали часто, — сміються хлопці. — І тут також. Потім придумали, як нас розрізняти — за автоматами, — спеціально їх помітили, щоб знати, хто є хто. У Володі він був обмотаний синім скотчем, а в мене – жовтим, – розповідає Ярослав. – Якось ми підійшли до автобуса, щоб перевірити документи у водія та пасажирів. Я зайшов у салон, а брат знадвору – до водія. Водій цього не помітив, а потім повернув до мене голову і каже здивовано: “Як ти встиг так швидко?” Були й інші “приколи…”  Після того, як на початку січня про нас на каналі “1+1” показали сюжет , хлопці  з сусіднього блокпоста приїхали з нами сфотографуватися. Поки ми з ними розмовляли, їхній блокпост розбили вщент. Потім вони телефонували нам, дякували за врятоване життя…

Узагалі там, на сході, із багатьма нашими захисниками майже містичні історії трапляються, продовжує Ярослав. Двоє наших товаришів дивним чином врятувалися від смерті. Один мав Євангеліє із собою, а в другого «завалялися» 50 копійок в кишені. Коли біля них вибухнув снаряд, то одному осколок потрапив в Євангеліє, а другому в монету, і саме це і зберегло їм життя... Так, мабуть, проявилась Божа воля…

Володимир та Ярослав Сімчуки стверджують, що на передовій дуже чекають закінчення війни, але готові стояти скільки треба. Усі розуміють: якщо не будуть стояти там, то завтра ворог прийде сюди і буде устократ гірше. Проте тішить, що багато росіян воюють на боці українців. Вони дуже свідомі, кажуть, що назад дороги в Росію для них нема – хіба якщо там відбудеться переворот. У батальйоні “Айдар” зустріли чоловіка, двоє синів якого воюють на боці сепаратистів. Спочатку він намагався їх переконати, забрати до себе, але все марно – сказали “ти, папа, больной…” Це страшна сімейна трагедія, і там таке трапляється часто…

Нещасне Щастя

– Коли ми тільки приїхали на Схід, то видалося, ніби потрапила в минуле чи позаминуле століття, – розповідає Володимир Сімчук. – Перша думка була: як так убого може жити наш український народ та ще й до Росії рватися?! Більшість населення зловживає алкоголем, і їм нічого більше не треба. Якщо завалився паркан біля хати — байдуже. Машина-іномарка – неймовірна розкіш і рідкість. Не в кожній хаті навіть телевізор є. А ще нас дуже здивувало, що там Різдво майже ніхто не святкує. На Святвечір ми приготували 12 страв, волонтери привезли кутю, то місцеві мешканці, які до нас тоді завітали, були вражені. А один навіть попросив дозволу зняти на відео, щоб потім батькові показати, бо в них такого нема… Звичайно, все це наслідок того, що за 20 з лишком років українська влада нічого не робила, щоб об’єднати Схід і Захід як у культурному, так і суспільному житті. І тепер це принесло свої “плоди”, і ми їх пожинаємо. Приїхавши в зону АТО, були шоковані “топ-новиною” по місцевих телеканалах про “злісних бандерівців”, які ніби-то розіп’яли дитину, сидять за столом і п’ють кров... Багато хто вірить у такі абсурдні вигадки, та поступово суспільна думка міняється. Дехто з місцевих, скуштувавши всіх “принад” від ДНР і ЛНР, тепер цілковито інакших поглядів. Якось до нас підійшла бабуся і зі сльозами на очах дякувала, що приїхали їх захищати. Розповідала, що “еленерівці” забрали у неї всі харчі, побили чоловіка і сина, що нема через них життя...

Медалі з війни

Тим часом удома сім’ї хлопців з нетерпінням чекали їх повернення. Найбільше сумували за татусями діти – Артемчик та Діанка.

Дітям сказали, що їдемо на змагання, бо вони дуже боляче сприймають новини про війну, — зазначають хлопці.

—  Коли Діанка побачила по телевізору сюжет про нас, то плакала, що тато її обманув... Але дружина таки переконала малу, що я на змаганнях, каже Володимир. — Два тижні не телефонував доньці, хвилювався, не знав, що їй сказати, а потім вона сама подзвонила із дружининого телефону і запитала, чи ще довго там буду і чи медалі привезу? Довелося потім спеціально для неї медалі купувати…

– А мені Артем казав, що дуже скучив і побажав, щоб я на тих змаганнях не стріляв, – усміхається Ярослав. – Хоча йому ще й чотирьох років нема, усе розуміє.

– Знаєте, після АТО  ми стали неначе якимись зрілішими, – зізнається Ярослав. – Почали ще більше цінувати життя і своїх близьких. Інколи на роботі, бувало, сердишся, що мама чи дружина так часто телефонують, а на війні весь час поглядаєш на телефон із думкою: “Ну, коли вже нарешті подзвонять?” Війна все змінює…