Викрав швидку, бо… боліла нога!

Про крадіжку автомобіля швидкої допомоги повідомила у міськвідділ міліції мешканка Тернополя. Вона заявила, що транспортом заволодів її син, 1986 року народження. За словами заступника начальника міського слідчого відділу Михайла Вербовського, 13 травня близько 22.30 жінка викликала швидку, оскільки у неї виник конфлікт з сином і вона хотіла, щоб його госпіталізували у психоневрологічну лікарню.

Карета швидкої приїхала за вказаною адресою і припаркувалася біля під’їзду. В цей момент з будинку вибіг чоловік, тримаючи в обох руках щось схоже на ніжки від столу. Він був незадоволений тим, що його хочуть забрати, почав погрожувати лікарям та шоферу і відігнав усіх від автомобіля.

Тікаючи, водій швидкої залишив ключі в замку запалювання. Цим скористався дебошир – сів в службовий транспорт, ввімкнув аварійну сигналізацію та поїхав. Крадія переслідувало два автомобіля державтоінспекції.

Утікач не реагував на сирени та заклики зупинитися. Не спинило зловмисника і пробите праве переднє колесо. Піймали чоловіка в районі вулиці Бродівська, в напрямку села Біла.  Нині горе-крадій дає покази та проходитиме медобстеження в психоневрологічній лікарні. Сам він каже, що вирішив скористатися автомобілем швидкої, бо потрібно було дещо забрати: «Думаю, переїду, бо нога болить, по справах, та й віддам.. .»   Триває слідство.
Повернутися
21.05.2015
Категорія: Кримінал
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.