Звернення Андрія Закревського в №3

Хочу попросити вас об’єднатися зі мною спільною думкою про Україну. Разом згадати найщасливіші дні вашого життя: сімейні свята, народження дітей, замилування природою і затишок рідних домівок.

Прошу вас пам’ятати про це саме зараз. Нехай ці спогади стануть для вас мірилом, еталоном життя. Нехай вони стануть тим критерієм, з яким ви будете порівнювати все, що відбувається навколо.

Мій сусід запитав у мене, що потрібно зробити, аби закінчилася війна і в Україні запанував мир, і я не знаю жодної іншої поради, окрім однієї: треба краще жити і краще воювати!

Наполеон наказав насадити дерев по обидва боки дороги, щоб солдати йшли в тіні, і коли йому зауважили, що дерева виростуть тільки через двадцять років, він відповів: «Тоді починайте садити негайно!». Так і народи роками виховували в собі почуття власної гідності.

Наш земляк, Іван Казимирович Патриляк, нині він декан історичного факультету державного університету імені Т. Шевченка, якось сказав мені: «Будемо, як чехи - воювати і воювати, сотню років, доки нас просто не почнуть боятися та поважати».

Їдуть труни з тілами наших солдатів вулицями наших міст, але ще більше на них тих, хто залишився в живих. Усе більше серед тих, кого не залякають бандитські пики політиків, все більше досвідчених воїнів, котрі знають, з якого боку треба братися за автомат.

А наше завдання - стати тим самим середнім класом, якого так бояться олігархи: стати тими, хто може забезпечити наших воїнів кращою зброєю на війні! А якщо потрібно – ще й тоді, коли вони повернуться додому.


Повернутися
12.02.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...