Звернення Андрія Закревського в №3
Хочу попросити вас об’єднатися зі мною спільною думкою про Україну. Разом згадати найщасливіші дні вашого життя: сімейні свята, народження дітей, замилування природою і затишок рідних домівок.
Прошу вас пам’ятати про це саме зараз. Нехай ці спогади стануть для вас мірилом, еталоном життя. Нехай вони стануть тим критерієм, з яким ви будете порівнювати все, що відбувається навколо.
Мій сусід запитав у мене, що потрібно зробити, аби закінчилася війна і в Україні запанував мир, і я не знаю жодної іншої поради, окрім однієї: треба краще жити і краще воювати!
Наполеон наказав насадити дерев по обидва боки дороги, щоб солдати йшли в тіні, і коли йому зауважили, що дерева виростуть тільки через двадцять років, він відповів: «Тоді починайте садити негайно!». Так і народи роками виховували в собі почуття власної гідності.
Наш земляк, Іван Казимирович Патриляк, нині він декан історичного факультету державного університету імені Т. Шевченка, якось сказав мені: «Будемо, як чехи - воювати і воювати, сотню років, доки нас просто не почнуть боятися та поважати».
Їдуть труни з тілами наших солдатів вулицями наших міст, але ще більше на них тих, хто залишився в живих. Усе більше серед тих, кого не залякають бандитські пики політиків, все більше досвідчених воїнів, котрі знають, з якого боку треба братися за автомат.
А наше завдання - стати тим самим середнім класом, якого так бояться олігархи: стати тими, хто може забезпечити наших воїнів кращою зброєю на війні! А якщо потрібно – ще й тоді, коли вони повернуться додому.
← Повернутися
