Саду - бути! Швейкову - цвісти!

Село в Україні як було, так і залишається початком самої України. Відпускає одних своїх дітей у світи, а інших-тримає тим невидимим, але міцним корінням, про яке кажуть — «серцем приросло».  Саме так «приріс серцем» до мальовничого села Швейкова, що на Монастирищині,  і  тернополянин Андрій Закревський. І хоча «швейківчанином» він став лише півроку тому, уже встиг зробити для «рідного» села чимало доброго. Допомогла «влитися» у сільський колектив місцева активістка та добра душа Галина Бабій.

Імператор Наполеон, турбуючись про своїх солдатів,

забажав посадити обабіч доріг  королівства дерева, аби вони давали тінь. Коли йому резонно заперечили, що на те, аби дерева достатньо виросли, потрібно зо два десятки років, Наполеон

відповів: «Отже, садити треба негайно!»

Швейків — одне з найстаріших поселень Галичини (перша документальна згадка про нього датується 1448 роком). Колись, свого часу, воно було ще й одним із найбагатших. Але з часом його спіткала доля сотень інших українських сіл. Підприємства почали розвалюватися, дороги — руйнуватися, люди — виїжджати у пошуках роботи і кращого життя. Ті ж, що залишилися, виживають за рахунок своєї предвічної працьовитості і такого ж давнього — вже в крові — оптимізму та віри в те, що «все так не буде».

«Кожному із нас під силу змінити своє життя і життя своєї країни на краще. Не обов’язково відразу ж замахуватися на щось велике та непосильне, можна почати і з малих кроків, — переконаний Андрій Закревський. — Кажуть, аби стати частиною великої справи, кожен українець має посадити дерево — щоб по всій Україні, в кожному селі та місті зазеленіли квітучі сади. Монастирищина свого часу була відомою на всю Україну саме завдяки своїм фруктовим садам і поставляла соки в усі куточки тодішнього Союзу. Шкода, що згодом усе це занепало… Але ж хіба щось заважає нам плекати свій сад? Тому я вирішив відновити утрачений потенціал Монастирищини — хоча б на прикладі одного саду, одного села…»

Сказано — зроблено. Уже на початку весни у Швейкові замість пустуючих земель зазеленів чималенький фруктовий сад. Нині тішать око своїм цвітом майже півтисячі плодових дерев — яблуні, груші, сливи, черешні, вишні, шовковиці, майже вісім сотень кущів смородини… «А восени їм «до компанії» досадимо ще тисячу саджанців дерев, — ділиться своїми планами Андрій Закревський. — Уже наступного року можна буде скуштувати смородину, ще за 4-5 років похрумтіти солодким, немов налитим медом, яблуком… А їх можна буде — тільки уявіть! — збирати до 200 кілограмів з дерева! А високорослі сорти яблунь можуть давати навіть до тони з дерева. В радянські часи не «балуваний» особливою увагою сад давав 17 тон урожаю з гектару, нині ж, за умови сучасного догляду із гектару саду із районованими сортами дерев можна зібрати і сто, і навіть двісті тон!  Повірте, у цьому немає нічого неможливого, бо на одному гектарі землі можна засадити і до 1200 дерев. Наскільки це економічно рентабельно? Судіть самі. Звичайний мешканець Швейкова нині міг би отримати з гектару 180 тисяч гривень річного заробітку, якби посадив свій сад 10 років тому. А якщо б цей сад ще й відповідно доглядати, то міг би бути й цілий мільйон! Високорослі дерева можуть плодоносити до 50-60 років, низькорослі — 30-40. Смородина тішитиме смачними ягодами 15 років.

Зрештою, це — не просто сад. Це — нові робочі місця для мешканців села, яким у пошуках роботи не потрібно буде їхати «на яблука» до Польщі. Це — нові перспективи та  можливості…»  

А ще у Андрія Закревського сад — для душі, і зовсім не в останню чергу. «Хотів би порадити всім, — каже, — щоб плекали і любили свій сад, навіть якщо в ньому лише кілька дерев. А коли важко на душі чи отримали погані новини — вийдіть, помилуйтеся  яблунькою,  вишенькою,  і побачите, що обов’язково полегшає. У всього, що вирощене власними руками і в що вкладено частинку власної душі, — особлива сила. Правду кажуть, що захопитися чимось добрим і корисним усерйоз, вкладаючи у це всю свою душу — це наче отримати додаткову силу. А ще — можливість досягати результатів, які більшість навколо вважає недосяжними».

 

Повернутися
21.05.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.