Звернення Андрія Закревського №17

Десь із півтора року тому в Україну нарешті прийшла мода на все українське. Нині ця «мода» більше нагадує кітч.  В одній із торгових мереж із більшістю  товарів російського виробництва на продаж патріотично виставили патріотичні буханки патріотичного хліба. На ньому не тільки викарбуваний тризубець, ще й зветься він “Патріот”.  Цей шедевр вишиватництва (у кращому стилі російського ура-патріотичного маразму) годиться запивати не чим іншим, як горілкою «Бандерівська». Рекламу бачили? Червоно-чорні знамена,  чубаті  козаки, сказане з придихом Сіркове «Рабів до раю не пускають». Рабів до раю не пускають… Саме такий останній запис залишив на своїй сторінці у соцмережі наш із вами земляк, 19-річний Устим Голоднюк зі Збаража, перед тим, як 20 лютого назавжди піти на вулицю Інститутську… Навіщо вичавлювати з себе раба вчинками? Цинічні рекламодавці запевняють, що відчути себе героєм можна уже після «патріотичних» ста грамів…  І поки наші Герої воюють на Сході з «ватниками», а наша війна тут - з «вишиватниками».

У вишиватників жовто-сині паркани на подвір’ї і російська попса (ну або ж на крайняк Сердючка) у програвачі. «Вишиватники» рясно обвішують червоно-чорними прапорами авто, яке щодня припарковують  на дитячому майданчику. Вони прикрашають оселі українськими сувенірами і при цьому щодня купують російські товари: вони дешевші. Збірки для АТО вони ігнорують. Скриньки з пожертвами для солдатів на фронті для них не існує. «Най ті дають, хто армію розкрадав, а я чого мушу?». «Вишиватники» минають візочок в супермаркеті, де є список з необхідними речами для вояків: «ай, збирають-збирають, і ніц толку з того нема…» У лементі тих, кого влучно називають «вишиватники»,  надзвичайно багато фальшивих нот.  Вишиватники найголосніше кричать «що робить влада?!» Крик виходить голосний, бо резонує з відрижкою від пива і лине з дивану в телевізор.

 
 

Повернутися
21.05.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...