Учасник АТО з Кременця вишив портрет мами

   — Коли я сфотографував уже готову картину і виклав її в інтернет, то мені кілька днів у всьому Кременці проходу не давали: захоплювалися, дивувалися, перепитували, чи справді я сам такий портрет вишив, — розповідає кременчанин Іван Білосевич. —  Та я ж над ним цілий рік працював!.. Узагалі ж, мені «рукоділля» не чуже: у мене вдома багато меблів моєї ручної роботи, причому ексклюзивні, із різьбленням, сам вигадував-проектував. Вишивати ж свого часу мене вчила саме мама, але це було багато років тому, ще у дитинстві, тому фактично освоював мистецтво вишивки «з нуля». З незвички втомлювалися очі, не раз колов пальці… Та й картина, яку обрав для «дебюту», була не простою: там цілих 60 відтінків кольорів! Розмір полотна  — 29 на 37 сантиметрів. Зважаючи на те, що роботу та інші обов’язки ніхто не відміняв, вишивання розтяглося майже на рік. Шкодую тільки, що трішечки не встиг із картиною до маминого дня народження, як собі спершу запланував, проте все одно мама, коли її побачила, була щаслива! Нині взявся за портрет батька — щоб він не почував себе обділеним…

  Працювати над вишитим портретом мами Іван Білосевич  почав ще на полігоні, де «відшліфовував» здобуті в АТО навики. «Дехто із побратимів з мене по-доброму, бувало, піджартовував за це, — сміється чоловік. — Бо ж збоку виглядало і справді доволі незвично: уявіть собі, ходять хлопці, усі такі «осмалені в боях вояки», і тут — я з вишиттям, майже за класиком: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…» (Сміється, — авт.) От тільки вишивав я із задоволенням, більше того, згодом, «у мирному житті», ще й друга-атовця  на цю справу також «підсадив»… Адже вишиття цілком може бути своєрідною арт-терапією, переконався у цьому на власному досвіді… Знаєте , як кажуть: важливо не тільки прийти додому з війни, а й повернутися з неї.  В житті кожного з нас, хто став її учасником у тій чи іншій якості, відбувся суттєвий злам свідомості, з яким нам усім доводиться вчитися жити. А пережите на війні стає частиною нас самих…

Коли йому, доценту кафедри теорії методики трудового навчання та технологій Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка, принесли повістку, він відклав усі поточні справи і почав збиратися на війну.  

— Попри те, що я не проходив так звану строкову службу і з військовою службою не був знайомий, питання «йти чи не йти» навіть не розглядалося, — зізнається Іван Білосевич. —  Звичайно, рідним таке моє рішення далося нелегко:  переживали дружина і діти, хвилювалися батьки…  Служив я у батальйоні «Збруч».  Несли службу неподалік Чонгарського перешийку в Херсонській області, зі своїх позицій бачили російську техніку, що стояла у Криму… Згодом нас перекинули на Луганщину. Яких я тільки спеціальностей за цей час не освоїв: починав з діловода, згодом був водієм, санітаром, кулеметником, гранатометником, «дослужився» до командира САУ. Це дуже нелегка тема… Бо важко і на війні, і після неї. Ще там, в окопах, мене рятували молитви рідних та… слово. Писав вірші, навіть наукові статті. Намагався, чим міг, підтримати хлопців, що служили зі мною, бо ж усі живі люди, усяке бувало... Власне, нині, будучи головою Кременецької Спілки учасників АТО, роблю те ж саме — показую побратимам, як жити, коли небо перевернулося, допомагаю адаптуватися до мирного життя…  


Повернутися
27.05.2018
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.