Учасник АТО з Кременця вишив портрет мами

   — Коли я сфотографував уже готову картину і виклав її в інтернет, то мені кілька днів у всьому Кременці проходу не давали: захоплювалися, дивувалися, перепитували, чи справді я сам такий портрет вишив, — розповідає кременчанин Іван Білосевич. —  Та я ж над ним цілий рік працював!.. Узагалі ж, мені «рукоділля» не чуже: у мене вдома багато меблів моєї ручної роботи, причому ексклюзивні, із різьбленням, сам вигадував-проектував. Вишивати ж свого часу мене вчила саме мама, але це було багато років тому, ще у дитинстві, тому фактично освоював мистецтво вишивки «з нуля». З незвички втомлювалися очі, не раз колов пальці… Та й картина, яку обрав для «дебюту», була не простою: там цілих 60 відтінків кольорів! Розмір полотна  — 29 на 37 сантиметрів. Зважаючи на те, що роботу та інші обов’язки ніхто не відміняв, вишивання розтяглося майже на рік. Шкодую тільки, що трішечки не встиг із картиною до маминого дня народження, як собі спершу запланував, проте все одно мама, коли її побачила, була щаслива! Нині взявся за портрет батька — щоб він не почував себе обділеним…

  Працювати над вишитим портретом мами Іван Білосевич  почав ще на полігоні, де «відшліфовував» здобуті в АТО навики. «Дехто із побратимів з мене по-доброму, бувало, піджартовував за це, — сміється чоловік. — Бо ж збоку виглядало і справді доволі незвично: уявіть собі, ходять хлопці, усі такі «осмалені в боях вояки», і тут — я з вишиттям, майже за класиком: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…» (Сміється, — авт.) От тільки вишивав я із задоволенням, більше того, згодом, «у мирному житті», ще й друга-атовця  на цю справу також «підсадив»… Адже вишиття цілком може бути своєрідною арт-терапією, переконався у цьому на власному досвіді… Знаєте , як кажуть: важливо не тільки прийти додому з війни, а й повернутися з неї.  В житті кожного з нас, хто став її учасником у тій чи іншій якості, відбувся суттєвий злам свідомості, з яким нам усім доводиться вчитися жити. А пережите на війні стає частиною нас самих…

Коли йому, доценту кафедри теорії методики трудового навчання та технологій Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка, принесли повістку, він відклав усі поточні справи і почав збиратися на війну.  

— Попри те, що я не проходив так звану строкову службу і з військовою службою не був знайомий, питання «йти чи не йти» навіть не розглядалося, — зізнається Іван Білосевич. —  Звичайно, рідним таке моє рішення далося нелегко:  переживали дружина і діти, хвилювалися батьки…  Служив я у батальйоні «Збруч».  Несли службу неподалік Чонгарського перешийку в Херсонській області, зі своїх позицій бачили російську техніку, що стояла у Криму… Згодом нас перекинули на Луганщину. Яких я тільки спеціальностей за цей час не освоїв: починав з діловода, згодом був водієм, санітаром, кулеметником, гранатометником, «дослужився» до командира САУ. Це дуже нелегка тема… Бо важко і на війні, і після неї. Ще там, в окопах, мене рятували молитви рідних та… слово. Писав вірші, навіть наукові статті. Намагався, чим міг, підтримати хлопців, що служили зі мною, бо ж усі живі люди, усяке бувало... Власне, нині, будучи головою Кременецької Спілки учасників АТО, роблю те ж саме — показую побратимам, як жити, коли небо перевернулося, допомагаю адаптуватися до мирного життя…  


Повернутися
27.05.2018
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…