Цитрусовий сад… на підвіконні!

Посадити дерево – чоловіча справа. Виростити і доглядати – справа справжнього господаря. А коли це екзотичне дерево – то треба мати вмілі руки, аби отримати свого часу плоди. Полковник Олександр Скумбрій каже, то не просто вирощування рослин на підвіконні – це особливе захоплення в його житті.

– Чому обрали для свого дому саме цитрусові?

– Почалось років з сім тому. Мені подарували лимон сорту Пандероза. Він був у горщечку з великим листям і довгим стовбуром. Я прочитав в інтернеті про догляд за цими рослинами і спочатку не повірив, що вдома на підвіконні можна отримати врожай. Але навесні він зацвів і до літа з’явилися перші бутони, які перетворилися через 9 місяців на справжні перші плоди. На смак вони були не такі, як магазині, а трішки солодші. Їли всією сім’єю. Потім я почав експериментувати з розмноженням. Саме живцюванням. І лимони, і мандарини різних сортів. Кожен ранок я роблю обхід свого “городу”, дивлюсь чи не пересохла земля в горщику і чи нові гілочки не вилізають.

– Чи вибагливі вони в догляді?

– Багато рослин пропадало тому, що за цитрусовими потрібен надзвичайно трудомісткий і часозатратний догляд. Але в мене вже упродовж тривалого часу ростуть вдома ці рослини. Пригріло сонце і я виніс їх на балкон де вони будуть до осені. Каламондін теж дозріває на кухні.

– Як реагують на екзотичні “вазони” гості?

– Коли гості приходять до дому, перш за все, перевіряють чи то не пластмасові жовті кульки прив’язані до рослини. Не вірять, поки не зриваю і не розрізаю до чаю або…коньяку!

Фото рослин просто вражають. Навіть не віриться, що таку екзоту можна виростити у нашому кліматичному поясі. Але, як то кажуть, головне – бажання і терпіння. І я переконалася на прикладі цитрусового саду, який виростив на підвіконні Олександр Скумбрій.

Спілкувалася Наталія Червак

https://galas.te.ua


Повернутися
14.05.2018
Категорія: Господар
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Щодня, усвідомлюємо ми це чи ні, наше життя складається з безлічі виборів: від простих і примітивних до тих, що їх пафосно прийнято називати доленосними. Кожен день, кожну хвилину і секунду ми йдемо мінним полем. Ми ще не знаємо, де і коли «рване» наш вибір, проте хочемо того чи ні, ми все одно щось вибираємо і пожинаємо його наслідки.

 Хтось із українських класиків свого часу казав, що вибір мови значно важливіший від вибору вишиванки. Бо вишиванку ви просто купите і будете цим пишатися – тим більше, чим більше за неї заплатите. Натомість мову не купити – навіть платними прискореними курсами. На неї треба зважитися – й почати в ній жити. Я б екстраполював це висловлювання не лише на мову, а й загалом на країну, яку ми всі обрали для себе за Батьківщину. Так, знаю, Василь Симоненко свого часу писав про те, що «Можна все на світі вибирати, сину… Вибрати не можна тільки Батьківщину». Проте ризикну з ним не погодитися: Батьківщина – це якраз те, що ти свідомо обираєш собі сам, інколи радше «всупереч», ніж «завдяки». Багато років тому я свідомо зробив свій вибір на користь України.  Мені дивно слухати скиглення тих, хто постійно говорить про втечу з «корабля, що тоне» під назвою «Україна». Я в цей час латаю у ньому пробоїни… В Україні ти можеш  міняти країну, беручи участь у чому завгодно: від аграрного сектору і до сфери високих технологій. Так, український вибір – важкий вибір. Але як казав Шарль де Голль, «завжди вибирайте найважчий шлях - на ньому ви не зустрінете конкурентів»…