Селфі – хвороба, від якої немає ліку…

Ваша любов до селфі – норма чи ознака психічного розладу? Усе залежить від кількості фото, які ви робите.

Американська психіатрична асоціація офіційно підтвердила те, про що багато хто й сам здогадувалися: постійне фотографування себе (так звані селфі) є психічним розладом. Розлад називається «селфітіс» (selfitis). Це обсесивно-компульсивне бажання сфотографувати себе і викласти фото в соціальних медіа як спосіб заповнити брак самоповаги і заповнити прогалину в близькості. Розлад це чи ні, залежить від того, скільки фото ви робите.

Шкала, що коливається від 1 до 100 балів, була розроблена завдяки фокус-групам з 200 учасників. Її перевірку провели за допомогою опитування 400 учасників.

Учасників обирали в Індії, тому що у країні є найбільше користувачів Facebook, а також зафіксована найбільша кількість смертей у результаті спроби зробити селфі у небезпечних місцях.

Висновки, опубліковані у International Journal of Mental Health and Addiction, підтвердили, що існує три рівні Selfitis.  При початковому або епізодичному, людина робить мобільний автопортрет не менше трьох разів на день, але не розміщує в соцмережах.

Другий рівень selfies називається гострий. Він настає, коли людина фотографує сам себе не менше трьох разів на день і викладає "селфі" на своїй сторінці в соціальних мережах.

Найважча стадія хвороби третя або хронічна, коли у людини постійно присутнє неконтрольоване бажання робити свої автопортрети цілодобово і постити потім в Інтернеті не менше шести разів на день.

    За словами психіатрів, поки ліки від  «селфітіс» немає.


Повернутися
08.03.2018
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...