Селфі – хвороба, від якої немає ліку…

Ваша любов до селфі – норма чи ознака психічного розладу? Усе залежить від кількості фото, які ви робите.

Американська психіатрична асоціація офіційно підтвердила те, про що багато хто й сам здогадувалися: постійне фотографування себе (так звані селфі) є психічним розладом. Розлад називається «селфітіс» (selfitis). Це обсесивно-компульсивне бажання сфотографувати себе і викласти фото в соціальних медіа як спосіб заповнити брак самоповаги і заповнити прогалину в близькості. Розлад це чи ні, залежить від того, скільки фото ви робите.

Шкала, що коливається від 1 до 100 балів, була розроблена завдяки фокус-групам з 200 учасників. Її перевірку провели за допомогою опитування 400 учасників.

Учасників обирали в Індії, тому що у країні є найбільше користувачів Facebook, а також зафіксована найбільша кількість смертей у результаті спроби зробити селфі у небезпечних місцях.

Висновки, опубліковані у International Journal of Mental Health and Addiction, підтвердили, що існує три рівні Selfitis.  При початковому або епізодичному, людина робить мобільний автопортрет не менше трьох разів на день, але не розміщує в соцмережах.

Другий рівень selfies називається гострий. Він настає, коли людина фотографує сам себе не менше трьох разів на день і викладає "селфі" на своїй сторінці в соціальних мережах.

Найважча стадія хвороби третя або хронічна, коли у людини постійно присутнє неконтрольоване бажання робити свої автопортрети цілодобово і постити потім в Інтернеті не менше шести разів на день.

    За словами психіатрів, поки ліки від  «селфітіс» немає.


Повернутися
08.03.2018
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Щодня, усвідомлюємо ми це чи ні, наше життя складається з безлічі виборів: від простих і примітивних до тих, що їх пафосно прийнято називати доленосними. Кожен день, кожну хвилину і секунду ми йдемо мінним полем. Ми ще не знаємо, де і коли «рване» наш вибір, проте хочемо того чи ні, ми все одно щось вибираємо і пожинаємо його наслідки.

 Хтось із українських класиків свого часу казав, що вибір мови значно важливіший від вибору вишиванки. Бо вишиванку ви просто купите і будете цим пишатися – тим більше, чим більше за неї заплатите. Натомість мову не купити – навіть платними прискореними курсами. На неї треба зважитися – й почати в ній жити. Я б екстраполював це висловлювання не лише на мову, а й загалом на країну, яку ми всі обрали для себе за Батьківщину. Так, знаю, Василь Симоненко свого часу писав про те, що «Можна все на світі вибирати, сину… Вибрати не можна тільки Батьківщину». Проте ризикну з ним не погодитися: Батьківщина – це якраз те, що ти свідомо обираєш собі сам, інколи радше «всупереч», ніж «завдяки». Багато років тому я свідомо зробив свій вибір на користь України.  Мені дивно слухати скиглення тих, хто постійно говорить про втечу з «корабля, що тоне» під назвою «Україна». Я в цей час латаю у ньому пробоїни… В Україні ти можеш  міняти країну, беручи участь у чому завгодно: від аграрного сектору і до сфери високих технологій. Так, український вибір – важкий вибір. Але як казав Шарль де Голль, «завжди вибирайте найважчий шлях - на ньому ви не зустрінете конкурентів»…