«Народила дитину, а на другий день пішла воювати»

Цими днями довголітній членкині ОУН Олі Горошко виповнилося 98 (!) років. Вона пережила польську, німецьку і радянську окупації. І не просто пережила, а в підпіллі ОУН і УПА боролося за незалежну і самостійну Україну. Без сумніву, її життя і героїчна боротьба - взірець для нинішнього покоління українців, які зі зброєю в руках завершують справу пані Олі та інших членів УПА на Донбасі.

Весілля у лісі, пологи під обстрілом

«Я напевне вже не потраплю до пекла, стільки мені довелося натерпітися ще за життя», — iз сумом каже колишня зв’язкова та розвідниця УПА Ольга Горошко. Нині жінці — 98 років, і вона сама мешкає в однокімнатній квартирі в центрі Збаража. Понад 50 років Ольга Горошко не мала власного житла. Всі ці роки жінка шукала таку роботу, де можна було б мати якийсь куток. І лише десять років тому, на схилі віку, отримала від влади квартиру.

«Навіть не знаю, з чого починати свою оповідь, але формувати життя мене почало саме в «Просвіті», що діяла в Лозах біля Вишнівця, — розповідає старенька. — Ми співали, ставили сценки, ходили у гуртки.  А потім нас покликала Україна….

Майже сім років Ольга Горошко була зв’язковою та розвідницею у повстанському підпіллі, була і медсестрою. «Мої друзі-повстанці називали мене Трояндою, — усміхається жінка. — Я тоді багатьом подобалась. Але своє серце віддала відважному командиру УПА, куріннному Михайлу Кондрасю на псевдо Великан, який мене дуже кохав. І коли він захотів на мені оженитися, я не відмовила. Через кілька місяців відбулось скромне повстанське весілля. Місцевий священик  повінчав їх в антонівецькій церкві.

Згодом жінка завагітніла, але пологи були дуже важкими. Перейми почалися у лісі, тому повстанці відвезли її у село Майдан і залишили у місцевих людей. Як тільки повитуха переступила поріг, за вікном почалася стрілянина.

Господиня почала голосити: «Ой, що то з нами буде?! Ой, що буде?!» І всі, хто був у хаті, повтікали, а я залишилася сама, — витирає сльози жінка. — Думаю тоді: треба вийти з хати, щоб більшовики не знали, у кого я була, але змогла докотитися лише до сіней, там пролежала й сама не знаю скільки часу. Господар і бабка–повитуха повернулися до хати аж після того, коли на вулиці перестали стріляти. Коли я народила сина, він був увесь синій і не дихав. Бабуня щось зробила, і він заплакав, а я — розреготалася. Всі думали, що позбулася розуму, а то все — через переживання. У той час за селом розривалися бомби й свистіли кулі... А другого дня приїхали хлопці з табору «Антоновецька республіка», і я мусила поїхати з ними верхи, бо не було кому перев’язувати поранених повстанців...»     

Продана за 25 тисяч рублів

Подружнє життя і щастя Ольги Горошко тривали недовго. Її чоловік Михайло, або, як його на псевдо називали повстанці, Великан, у квітні 1948 року загинув. Його загін потрапив у засідку енкаведистів, він устиг спалити всі документи та пустив собі кулю. Мертвого Михайла разом з іншими повстанцями викинули у криницю неподалік НКВС і виставили охорону, тому жінка не могла навіть забрати тіло. А через багато років, коли вона повернулася з таборів, криницю вже засипали. Звістку про загибель Михайла Ользі принесли хлопці і вона, не стримуючи сліз, побігла до сина. «А я знаю чому ти плачеш, – залепетав хлопчик. – Бо немає татка…»

Ольга Горошко переховувалась у лісі до осені 1949 року, але кільце невпинно стискалося.  Понад 60 років тому її виказали за 25 тисяч совєтських рублів. Імен зрадників не називає, каже тільки, що це були батько і донька, вони обоє згодом наклали на себе руки. «Ці люди так і не скористалися тими грішми. Першою повісилася на горищі Катерина, яка мала прийти на очну ставку зі мною, а потім застрелився з мисливської рушниці її батько, — згадує старенька. — Дотепер мені та Катря перед очима. Дуже вже запам’яталася — надзвичайної вроди була, навіть не уявляєте, яка гарна».

Від самогубства врятував… образ сина

Після зради жінка пройшла катування в рівненській та львівських в’язницях.

«У тюрмах були безкiнечні тортури. Дай, Боже, щоб нікого не катували так, як мене, — зітхає Ольга Горошко. —  Катували мене без перепочинку, я вже не знала, де день, а де ніч». 

Коли Ольга була на межі між життям і смертю, лише тоді її відправили в карцер. Там пробула вісім діб, а потім сказала собі, що вже несила більше терпіти. Зняла з себе сорочку, зробила з неї мотузку, і коли вже всунула голову в зашморг, раптом... побачила сина. Він плакав.

«Я закричала: «Ігорю, Ігорку!..» Тут прибіг черговий і витяг мене з петлі, — згадує Ольга Горошко. — Каже: «Дура!», а я йому: «Тут був мій син, Ігор. Де він? Де ви його поділи?» А він мені: «Он тебя спас».

Жінка каже, що після того вже ніколи не думала про самогубство, хоч як би не було їй важко. Незламній Троянді дали десять років виправно–трудових таборів суворого режиму. Відбувати строк відправили в один із мордовських таборів, що у селищі Явас, біля станції Потьма».

«Влада повинна шанувати усіх, а не поодиноких героїв»

На засланні розвідниця УПА жила у величезному бараці, де тулилися десятки жінок. Спали вони на двоповерхових нарах. Жінка згадує, що умови в таборі були нестерпними, але найяскравішим спогадом є баланда, якою годували засуджених. «Це була звичайнісінька ячмінна зупка, але така ріденька та пісна — аж синя, через це ми їй дали назву «синие глазки», — гірко посміхається жінка.

 Улітку вони працювали на торф’яних кар’єрах, а взимку шили білизну та форму для військових. У цьому таборі Ольга Горошко прожила сім років, аж до смерті Сталіна. Але й після повернення з таборів почувалася чужою і непотрібною, навіть рідні не хотіли її прописати, бо ж «враг народа».

«Через це я мусила поїхати у Воркуту до рідного брата Максима, який після таборів залишився там, аби підзаробити трохи грошей, — згадує пані Ольга. — Аж через два роки змогла забрати до себе сина. (Хлопчик, поки мати поневірялася, спочатку жив по людях, а потiм його забрав рідний дядько Михайло на Рівненщину. — Авт.) У 1969–му Ігор поїхав працювати в Якутію, де й оженився. Там нині живуть мої внуки».

Ольга Горошко каже, що трагедії переслідували її впродовж усього життя. Вона поховала всіх свої рідних — маму, чоловіка, сина. Нині, у свої 98 років, вона зовсім самотня. Але доживати віку жінка може таки у власному домі: у 2006 році тернопільська обласна влада виділила деякі кошти на придбання житла для пані Олі. Правда, в Тернополі за ці гроші квартиру, навіть найдешевшу, купити було неможливо. Тому при сприянні громадських діячів придбали невеличку квартиру в місті Збараж, де й по сьогодні мешкає жінка.

«Я більше 50 років не мала свого кутка, — нарікає жінка. —  Все життя прожила у злиднях. Добре, що хоч виділили квартиру, але наша влада повинна шанувати так усіх, а не поодиноких героїв. Такими подачками вона не відкараскається…  Я цілий вік по хатах побиралася, ніби в чужій країні жила Мені було соромно просити в племінниці копійки, щоб покласти їх на тацю в церкві. Та я навчилася за ці роки жити без грошей. І що ви думаєте, хіба мені не прикро, що червона партизанка не платить за квартиру, за газ і світло, а я плачу? Ми з нею раніше стрічалися, то вона якось мені каже: «А було йти зі мною, ти б також не платила...»  Але, якби життя повернути, я би вчинила так само...