ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Ви ніколи не задумувалися, навіщо двом українцям… три гетьмана? Історія «українських грабель» циклічна: кожен її наступний період відбувається за одним і тим самим сценарієм. Спочатку українців об'єднує певна справа чи ідея, вони починають разом її втілювати, демонструючи при цьому небачений героїзм й неймовірні подвиги. І, коли, здавалося б, до «світлого майбутнього» залишається кілька кроків, українці неминуче починають чубитись між собою – і враз втрачають усе.

Іван Виговський і Юрій Хмельницький, Петлюра і Болбочан, Бандера та Мельник бились поміж собою з не меншою завзятістю, аніж зі своїми головними ворогами. Проте Євромайдан показав, що коли є реальна загроза, українці мають прекрасну здатність до самоорганізації, коли люди за лічені години збирали потрібні ресурси – одяг, харчі, гроші. Проблема українців тільки в тому, що ми чекаємо аж до того часу, коли вдарить грім і здатні об’єднуватися тільки перед лицем смертельної небезпеки. З іншого боку, це може бути своєрідним тестом на «код синій» для країни: якщо українці ще сваряться, отже, не все так погано у нашому домі…

Я вірю, що ми дочекаємося оновлення прислів’я про «двох українців, трьох гетьманів» на більш згідливе: "Всі козаки - отамани" … Врешті-решт, «три гетьмани» - це ще не найгірше. Добре, що не «один царь»..


Повернутися
19.02.2018
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.