Родина, де лікарів вистачить на цілу лікарню!

Тетяна та Андрій Ковалі: З Тернополя —  до Португалії

«Як нам спершу по приїзді в Португалію було важко, — і не переповісти! Цілими днями «зубрили» мову і лікарську справу, а вечорами бралися за будь-який підробіток, аби заплатити за квартиру та харчі  і відправити хоч щось в Україну, де лишили трьох малих діток... Працювали так, аж шкіра з рук злазила…  Але якщо поставити перед собою мету і йти до неї, то завжди все вдасться, і ми це все пройшли. Недарма кажуть: «хто стукає, тому відчиниться…» Нині у Португалії, куди багато років тому поїхали у пошуках кращої долі, маємо змогу працювати за фахом — лікарями, ростити дітей та насолоджуватися кожним днем…»

Ця сім’я, без перебільшення, унікальна! У подружжя «спадкових медиків» з Тернопілля Тетяни Вітрук-Коваль та Андрія Коваля у родині загалом понад три десятків «слуг Гіппократа»! У царині медицини працювали та працюють чи не усі їхні найближчі та найрідніші  — батьки, рідні та двоюрідні брати-сестри, дядьки і  тітки…   «Лікарі з нашої родини живуть не лише в Україні, а й в Америці, і в Польщі, ми от у Португалії… Усі – яких завгодно спеціалізацій:  невропатолог, кардіолог, гінеколог, терапевт, уролог, мануальник-фізіотерапевт, уролог, спеціаліст із переливання крові…  Деколи жартуємо, що лікарів у нашій родині вистачило б на цілу лікарню…», — сміється пані Тетяна. Не дивно, що син подружжя Назар також вирішив продовжити сімейну традицію і нині навчається у медуніверситеті в Португалії. Справжні професіонали та патріоти, люди з великим серцем та вмілими руками, цікаві співрозмовники… Про життя та роботу у Португалії, відмінності між тамтешньою та українською медициною розповідають Тетяна та Андрій Ковалі.

 — Пані Тетяно, пане Андрію, для вас захоплення медициною — данина сімейним традиціям чи свідомий вибір? Що саме спонукало вас обох обрати саме цю професію?

П.Тетяна: —Як на мене, діти, котрі ростуть у сімї медиків, волею-неволею все одно «варяться» у цьому котлі, вони пов’язані з медициною: чують про неї розмови, бувають у батьків на роботі… І дитина або йде по слідах батьків і стає лікарем, або повністю ігнорує медицину, «спротививши» собі її… (Сміється, — авт.)Скільки себе пам’ятаю, я хотіла бути лікарем. У мене навіть думок про іншу професію ніколи не виникало... Тут я на своєму місці, знаю, що робити. Я навіть народилася на день медика — мама казала, що її ще в пологовому вітали: «О, матимеш ще одного лікаря в сімї…»

П. Андрій: —«Медична» атмосфера у сім’ї, звичайно ж, на мне вплинула. Ще не будучи лікарем, я уже вмів виставити правильний діагноз, вмів записати у щоденнику історію хвороби… Як і всі хлопчики, я любив спорт, хотів бути як не космонавтом, то міліціонером, але медицина перемогла.. Шкода тільки, що на час, коли ми з дружиною закінчили медінститут, українська медицина перебувала далеко не в найкращому стані…

— Це і спонукало вас податися до Португалії?

П. Андрій: — Вперше ми поїхали туди у 1999 році. Тоді якраз був черговий обвал гривні, лютувала криза. Зарплату затримували по півроку, а кщо й виплачували, то як не диванами, то горілкою чи паркетом… Нам, молодій сім’ї, у таких обставинах було дуже важко жити…

П.Тетяна: —Коли ми приїхали до Португалії, українські дипломи тут не визнавалися. І для того, аби могти працювати за спеціальністю, потрібно було спершу скласти іспит з португальської мови, згодом пройти 4-місячне стажування  і знову скласти іспит, на цей раз із чотирьох основних дисциплін: тепапії, хірургії, педіатрії та гінекології… Іспит був дуже важкий, але з Божою поміччю нам вдалося впоратися, ми підтревдили наші дипломи та отримали спеціальність «лікарі загальної практики». Нині працюємо у Лісабоні в «Лікарні Святої Марії». Це лікарня республіканського значення, яка має абсолютно все нове сучасне обладнання і здійснює навіть найскладніші операції. Сюди привозять людей для надання їм найкваліфікованішої допомоги. Живемо у мальовничому містечку біля Лісабона, до роботи добиратися 20 хвилин...

— Нова мова, нова країна… Було важко?

 — П.Тетяна: Дуже важко. Нині, коли пригадуємо, через що ми пройшли, самі з себе дивуємося. Важко і фізично —  через важку роботу не за спеціальністю, і морально, —  бо в Україні  залишилася моя мама з нашими трьома маленькими дітками. Це нині є скайпи-вайбери, а тоді ми могли зателефонувати до них раз на кілька тижнів… Але, пригадуючи цю ситуацію, дійшли до думки, що якби заново довелося через усе це пройти, ми б все одно це повторили…

— П. Андрій: Уявіть, що ви приїжджаєте в країну, де вас ніхто не знає і ніхто не чекає. Мусите самі собі давати раду... Дуже допомагало та надихало те, що  португальці надзвичайно добрі, відкриті та приязні люди.  Наприклад, йдете ви по вулиці, і своєю ламаною португальською запитуєте когось із вуличних продавців, як вам добратися туди-то. І людина залишає весь свій крам, бере вас за руку і заводить, куди тобі треба… Напочатках ми дуже дивувалися, що таке   узагалі можливо… Крім того, Португалія — одна з небагатьох країн, котра допускає іноземців працювати у своїй медичній галузі.    

— Порівняйте португальську та українську медицину: якість обслуговування, заробітна плата…   

 — П. Андрій:  Почнмо із «найболючішого»: фінансів. (Сміється, — авт.)Візьмемо, скажімо, базову зарплату молодого спеціаліста, який тільки закінчив інститут і виходить на роботу. Так, от його зарплата буде разів у шість-вісім вищою за середній прожитковий мінімум… Зрозуміло, що зі стажем до неї додаватимуться щей  чималі надбавки та хороший соцпакет… Але й податки тут чималі.

У Португалії страхова соціальна медицина, якою поки що «завідує» держава, хоча уже йде мова про те, аби передати її у приватні руки. Наразі ж є так: людина платить страхівку і, відповідно, вона покриває їй певний відсоток оплати за медичні послуги. Це доступно для усіх і дуже зручно. Є державні клініки, а є й приватні, але великої різниці між ставленням до пацієнта чи наданням послуг там немає, просто у приватних зазвичай менші черги…

— П.Тетяна: Що мене вразило у португальській медицині, то це величезна повага до лікаря: як з боку держави, так і від пацієнта. Це головна «підвалина», аксіома… В Україні, на жаль, не завжди так…А ще португальці та українці по-різному турбуються про власне здоров’я.  Ми вже десять років працюємо в ургентному відділі лікарні і помітили таку цікаву закономірність: португальці приходять навіть, коли засвербить палець, а українці —  коли вже геть «припече»… А ще часто вони не знають мови, окрім лексики, необхідної для роботи, тому дуже часто доводиться бути «неофіційним» перекладачем для усіх наших земляків та вихідців з пострадянських територій…

— Як освоїлися у Португалії ваші діти?

 — П. Андрій:  Ми їх забрали сюди, коли син Назар був у п’ятому класі, а двійняткам Софійці та Мар'янці виповнилося по 5 років. Переживали, чи їм вдасться легко адаптуватися, але вони освоїлися навіть швидше, ніж ми сподівалися...

Назар був відмінником у Тернополі, і ми переживали про його успіхи у Португалії, адже мову він знав ледве-ледве… Але за перші три місяці у школі він уже мав відмінні оцінки, а в кінці року потрапив на шкільну дошку пошани!

Дівчатка також швидко адаптувалися, пішли до школи, нині уже навчаються в 10 класі, мають прекрасні оцінки з португальської мови, Софійка з неї торік навіть на олімпіаду ходила, зайняла друге місце…

— П.Тетяна: Назар хотів і з Божою поміччю вступив до медичного вишу у Португалії. Тут платних медичних вузів нема, на всю Португалію є тільки п’ять  державних медчних вишів із дуже високим прохідним балом.  Нині він уже на третьому курсі. Дівчати ж, навпаки, ще не знають, чого вони хочуть, але точно знають, що не хочуть бути лікарями… (Сміється, — авт).