ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО
Жарт радянської кінокласики «Щоб ти жив на одну лиш зарплату!» навіть у сучасних українських реаліях вважають страшним прокляттям. У свідомості «гомо совєтікуса» він ходить попідруку з іншим «мемом» радянської епохи: «Не вкрадеш - не проживеш»… Цікаво те, що, скажімо, пояснювати іноземцю, в чому сіль жарту про “жити на одну зарплату” вам доведеться довго, і, швидше за все, безуспішно. А все тому, що для них “жити на одну зарплату” означає… щось цілком протилежне до нашого: отримувати пристойну платню, яка дозволяє цілком пристойно за неї жити, не переймаючись і не маючи потреби в інших, не зовсім легальних, чесних чи законних способах дістати копійку.
Усереднений український Гамлет нині зайнятий питаннями далеко не риторичними. Що правильніше? Чесно заробляти Х- кількість грошей і жити в реаліях, де час – це відстань між двома зарплатами чи «гнати лівак»? У Міністерстві соцполітики кажуть, що в Україні "в тіні" нині перебувають 35% зарплат, тобто вісім мільйонів громадян отримують платню "в конвертах", не сплачуючи податки. Українский Йорик бідний, бо… ну, ви зрозуміли.
Світ українця, котрий досягнув фінансової зрілості, стоїть на трьох китах: першого звуть Стипендія, другого – Зарплата, а третього - Пенсія. Наші студенти без докорів сумління носять «торби» викладачам, аби за результатами сесії мати необхідний бал для стипендії, згодом, пішовши на роботу, усе життя отримують «чорну» зарплату, а тоді, доживаючи віку, нарікають на мізерну пенсію. І щиро не бачать у тому жодного дисонансу. Відомий вислів «держава - це ми», насправді не пафос, а проста математика.
← Повернутися
