ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Жарт радянської кінокласики «Щоб ти жив на одну лиш зарплату!» навіть у сучасних українських реаліях вважають страшним прокляттям. У свідомості «гомо совєтікуса» він ходить попідруку з іншим «мемом» радянської епохи:  «Не вкрадеш - не проживеш»…  Цікаво те, що, скажімо, пояснювати іноземцю, в чому сіль жарту про “жити на одну зарплату” вам доведеться довго, і, швидше за все, безуспішно. А все тому, що для них  “жити на одну зарплату” означає… щось цілком протилежне до нашого: отримувати пристойну платню, яка дозволяє цілком пристойно за неї жити, не переймаючись і не маючи потреби в інших, не зовсім легальних, чесних чи законних способах дістати копійку. 

Усереднений український Гамлет нині зайнятий питаннями далеко не риторичними. Що правильніше? Чесно заробляти Х- кількість грошей і жити в реаліях, де час – це відстань між двома зарплатами чи «гнати лівак»?  У Міністерстві соцполітики кажуть, що в Україні "в тіні" нині перебувають  35% зарплат, тобто вісім мільйонів громадян отримують платню "в конвертах", не сплачуючи податки.  Українский Йорик бідний, бо… ну, ви зрозуміли.

  Світ українця, котрий досягнув фінансової зрілості, стоїть на трьох китах: першого звуть Стипендія, другого – Зарплата, а третього - Пенсія. Наші студенти без докорів сумління носять «торби» викладачам, аби за результатами сесії мати необхідний бал для стипендії, згодом, пішовши на роботу, усе життя отримують «чорну» зарплату, а тоді, доживаючи віку, нарікають на мізерну пенсію. І щиро не бачать у тому жодного дисонансу. Відомий вислів «держава - це ми», насправді не пафос, а проста математика.


Повернутися
08.02.2018
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...