ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Жарт радянської кінокласики «Щоб ти жив на одну лиш зарплату!» навіть у сучасних українських реаліях вважають страшним прокляттям. У свідомості «гомо совєтікуса» він ходить попідруку з іншим «мемом» радянської епохи:  «Не вкрадеш - не проживеш»…  Цікаво те, що, скажімо, пояснювати іноземцю, в чому сіль жарту про “жити на одну зарплату” вам доведеться довго, і, швидше за все, безуспішно. А все тому, що для них  “жити на одну зарплату” означає… щось цілком протилежне до нашого: отримувати пристойну платню, яка дозволяє цілком пристойно за неї жити, не переймаючись і не маючи потреби в інших, не зовсім легальних, чесних чи законних способах дістати копійку. 

Усереднений український Гамлет нині зайнятий питаннями далеко не риторичними. Що правильніше? Чесно заробляти Х- кількість грошей і жити в реаліях, де час – це відстань між двома зарплатами чи «гнати лівак»?  У Міністерстві соцполітики кажуть, що в Україні "в тіні" нині перебувають  35% зарплат, тобто вісім мільйонів громадян отримують платню "в конвертах", не сплачуючи податки.  Українский Йорик бідний, бо… ну, ви зрозуміли.

  Світ українця, котрий досягнув фінансової зрілості, стоїть на трьох китах: першого звуть Стипендія, другого – Зарплата, а третього - Пенсія. Наші студенти без докорів сумління носять «торби» викладачам, аби за результатами сесії мати необхідний бал для стипендії, згодом, пішовши на роботу, усе життя отримують «чорну» зарплату, а тоді, доживаючи віку, нарікають на мізерну пенсію. І щиро не бачать у тому жодного дисонансу. Відомий вислів «держава - це ми», насправді не пафос, а проста математика.


Повернутися
08.02.2018
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.