Балювали, ще й гроші для дітей збирали

«Побувати на Віденському балу — як опинитися в казці», — так описували захід його організатори (бал відбувався стараннями журналу CITY LIFE та під патронатом Тернопільського міського голови Сергія Надала). І справді, у п’ятницю, 26  січня, тернополяни, котрі завітали у затишний Concert Hall «Подоляни» (а їх зібралося не мало-не багато  — повен зал!), потрапили у справжню казку!  Віденський бал, який задля благодійності організовують уже третій рік поспіль, уже по праву заслужив звання найаристократичнішої події року. Вальси, полонези, мазурки та фокстроти у супроводі Муніципального Галицького камерного оркестру під орудою народного артиста України Василя Феленчака, колядки у виконанні голосистих учасників гурту «Тріода» і видовищні номери від  танцювального клубу «Альянс», — подивитися, послухати і потанцювати було що!

Учасники балу змагалися за титул Короля і Королеви, а також найаристократичнішої та найграціознішої пари. Окрім того, усі присутні долучилися до благодійного аукціону, що проводився під час балу.

— Завдяки двом попереднім Віденським балам, — розповідає головний редактор журналу CITY LIFE Мар’яна  Балабан, — була зібрана грошова допомога для воїнів АТО та закуплено 17 ортопедичних матраців для Петриківського геріатричного пансіонату. Цього ж року ми збирали кошти на комплект обладнання для діагностики патологіі зору у дітей для міської дитячої комунальної лікарні. Загалом під час аукціону (його найціннішими лотами були, зокрема, картина відомого тернопільського художника Євгена Удіна, куртка від салону хутра Ferrizo та 7-денний відпочинок на двох у Єгипті від Coral Travel) вдалося зібрати 24800 гривень і придбати два комплекти необхідного офтальмологічного обладнання. Уже до кінця цього тижня плануємо передати їх дитячій лікарні. А далі займемося підготовкою уже четвертого Віденського балу у Тернополі: як свідчить успіх попередніх заходів, тернополянам таке дійство припало до душі!


Повернутися
08.02.2018
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...