Колядували, пірнали, у «Книгу рекордів» попали!..

Співати колядки, прославляючи в них народження Ісуса Христа, — давня християнська традиція, яка не втратила популярності і в наші дні. Це довели тернополяни, упродовж Різдвяних свят аж двічі наколядувавши на рекорд!  8 січня рекордна флешмоб-коляда “Україна чекає на тебе” лунала у холі ТЦ “Подоляни”: тернополяни присвятили колядування українцям, яких доля з різних причин розкидала по всьому світу. Організатори флешмобу – громадські активісти Юрко Кулик та Андрій Костюк зазначили, що на флешмоб їх надихнув чоловічий хор з канадського Едмонтона, котрий виконав коляду у одному із торгових центрів свого міста. Колядку, за даними фото та відеоматеріалів, спільно виконали 505 тернополян і гостей міста, тож організаторам було вручено сертифікат від Тернопільського реєстру рекордів «Наймасовіша коляда-флешмоб.»

А 13 січня у храмі Святого апостола Петра відбувся парафіяльний фестиваль колядок «Возвеселімся всі разом нині», традиційно зібравши найкращих виконавців області та чимало слухачів, аби усім разом   славити Господа піснею.  Участь у дійстві взяли 23 колективи, виконавши понад 60 колядок та щедрівок, народних та церковних, як добре знаних, так і невідомих широкому загалу.  Таким чином у Тернополі встановили ще один рекорд:  “Найбільша кількість колядок, виконана впродовж одного дня в одному храмі”.

А на Водохреща, 19 січня, тернопільська «Книга рекордів»  повонилася ще двома унікальними досягненнями. Цього дня, було визначено наймолодшого та найстаршого «моржів» міста.

   9-річний Наум Жильченко «моржує» уже три роки. Розповідає, що до купань у крижаній воді його залучив старший брат.

Найстаршому «купальнику» Михайлу Тихоновичу – 74. Він уперше занурився в ополонку у 47 років.

Холодна вода додає енергії та збагачує здоров’я, переконаний найстарший «морж» Тернополя.


Повернутися
30.01.2018
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...