ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Жарт радянської кінокласики «Щоб ти жив на одну лиш зарплату!» навіть у сучасних українських реаліях вважають страшним прокляттям. У свідомості «гомо совєтікуса» він ходить попідруку з іншим «мемом» радянської епохи:  «Не вкрадеш - не проживеш»…  Цікаво те, що, скажімо, пояснювати іноземцю, в чому сіль жарту про “жити на одну зарплату” вам доведеться довго, і, швидше за все, безуспішно. А все тому, що для них  “жити на одну зарплату” означає… щось цілком протилежне до нашого: отримувати пристойну платню, яка дозволяє цілком пристойно за неї жити, не переймаючись і не маючи потреби в інших, не зовсім легальних, чесних чи законних способах дістати копійку. 

Усереднений український Гамлет нині зайнятий питаннями далеко не риторичними. Що правильніше? Чесно заробляти Х- кількість грошей і жити в реаліях, де час – це відстань між двома зарплатами чи «гнати лівак»?  У Міністерстві соцполітики кажуть, що в Україні "в тіні" нині перебувають  35% зарплат, тобто вісім мільйонів громадян отримують платню "в конвертах", не сплачуючи податки.  Українский Йорик бідний, бо… ну, ви зрозуміли.

  Світ українця, котрий досягнув фінансової зрілості, стоїть на трьох китах: першого звуть Стипендія, другого – Зарплата, а третього - Пенсія. Наші студенти без докорів сумління носять «торби» викладачам, аби за результатами сесії мати необхідний бал для стипендії, згодом, пішовши на роботу, усе життя отримують «чорну» зарплату, а тоді, доживаючи віку, нарікають на мізерну пенсію. І щиро не бачать у тому жодного дисонансу. Відомий вислів «держава - це ми», насправді не пафос, а проста математика.


Повернутися
22.01.2018
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.