ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Жарт радянської кінокласики «Щоб ти жив на одну лиш зарплату!» навіть у сучасних українських реаліях вважають страшним прокляттям. У свідомості «гомо совєтікуса» він ходить попідруку з іншим «мемом» радянської епохи:  «Не вкрадеш - не проживеш»…  Цікаво те, що, скажімо, пояснювати іноземцю, в чому сіль жарту про “жити на одну зарплату” вам доведеться довго, і, швидше за все, безуспішно. А все тому, що для них  “жити на одну зарплату” означає… щось цілком протилежне до нашого: отримувати пристойну платню, яка дозволяє цілком пристойно за неї жити, не переймаючись і не маючи потреби в інших, не зовсім легальних, чесних чи законних способах дістати копійку. 

Усереднений український Гамлет нині зайнятий питаннями далеко не риторичними. Що правильніше? Чесно заробляти Х- кількість грошей і жити в реаліях, де час – це відстань між двома зарплатами чи «гнати лівак»?  У Міністерстві соцполітики кажуть, що в Україні "в тіні" нині перебувають  35% зарплат, тобто вісім мільйонів громадян отримують платню "в конвертах", не сплачуючи податки.  Українский Йорик бідний, бо… ну, ви зрозуміли.

  Світ українця, котрий досягнув фінансової зрілості, стоїть на трьох китах: першого звуть Стипендія, другого – Зарплата, а третього - Пенсія. Наші студенти без докорів сумління носять «торби» викладачам, аби за результатами сесії мати необхідний бал для стипендії, згодом, пішовши на роботу, усе життя отримують «чорну» зарплату, а тоді, доживаючи віку, нарікають на мізерну пенсію. І щиро не бачать у тому жодного дисонансу. Відомий вислів «держава - це ми», насправді не пафос, а проста математика.


Повернутися
22.01.2018
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.