ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Ми з вами живемо в епоху криз. І про яку кризу ви б не подумали, читаючи ці рядки - політичну, економічну, національну, релігійну і так до безконечності, йдеться насамперед про їх «прародительку» - кризу гуманності. Саме вона породжує глибоку ерозію  милосердя, людяності,  любові тощо. Вона породжує перевагу задоволення над сумлінням, економіки і політики над етикою, свободи над правдою, війни над миром... 

Мудрий грек  Арістофан ще за багато сотень років до нашої ери, пишучи про війну а мир, зробив це у формі буфоно-еротичного анекдота. Жінки-афінянки, дружини й матері, об'єднуються у своєрідному страйку, відмовляючи у пестощах своїм чоловікам, щоб змусити їх припинити війну. Як це завжди буває у добрій комедії, «за лаштунками» тут анітрохи не комедія. Весело бігаючи, оголені актори  розповідають класичний сюжет війни. Те, що війна переживає кризу, ми бачили в у фемінізмі Першої та у масових зґвалтуваннях Другої світової війни. 

 Сексуальне насильство та фемінізм - то все одна медаль кризи гуманності у світі, падіння небес.
Вирішення проблеми ролі жінки у суспільстві знаходиться не в площині фемінізму - проблема полягає у втраті цінностей, погляду у майбутнє. 
Не просто так фантазія дивиться у минуле, то не просто так у майбутньому всі бачать закінчення епох, а не початок нової ери!


Повернутися
15.01.2018
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.