Рекордний… Тернопіль!

Тернопільська «Книга рекордів» вже назбирала сім досягнень

«Книга рекордів Тернополя» була створена лише в липні минулого року. Станом на зараз там офіційно зафіксували сім рекордів.

Першим у книгу рекордів потрапив флеш-моб, організований 20 липня 2017-го року. Тоді понад 14 тисяч осіб одночасно заспівали неофіційний гімн міста – пісню «Файне місто Тернопіль» «Братів Гадюкіних». Трапилось це під час міжнародного музичного фестивалю «Файне місто».

А вже за два дні в місті можна було побачити найбільшу вогняну скульптуру «Глек – символ гончарства». Важив він понад 200 кілограмів.

Також ще декілька рекордів було встановлено на День міста, 28 серпня. Зокрема, йдеться про наймасовішу розсилку листівок з краєвидами Тернополя та індивідуальний рекорд Василя Шевчука – найбільша кількість віджимань на цвяхах.

Крім того, до книги тернопільських рекордів увійшли  наймасовіше виконання гімнів – України десятирічними дітьми, а ОУН-УПА «Зродились ми великої години» – хоровими колективами.

Здобула визнання і найдовша – 1,5-кілометрова – катальпова алея. Усього в парку «Топільче» висадили 169 цих дерев.

Попри те, що рекорди фіксує спеціальна комісія, охочі їх встановити не сплачують жодних реєстраційних внесків, як, скажімо, до «Книги рекордів України». Навесні «Книгу рекордів Тернополя»  планують репрезентувати в друкованому вигляді.

http://ternopoliany.te.ua


Повернутися
15.01.2018
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.