ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Цими днями ви збираєтеся за святковим столом у колі рідних та близьких. Посеред мороку холодної ночі вже сходить ясна Зоря. Її сяйво запалює серця, наче різдвяні свічечки, – полум’ям Віри й Надії. Радісна звістка дзвенить колядою по всій Україні.   Різдво приходить, як і вічність тому, на землю наших батьків і дідів… Вони густо полили цю землю своєю кров'ю, аби відстояти право українців на свободу і Незалежність. І наше "Героям – слава!" лунає нині на їхню честь.

І коли чуєш колядки, котрі дзвенять дитячими голосами,  буває, на очі навертаються сльози.   За молодими хлопцями, з котрими ніколи не станеться Різдвяного дива, за їхніми ненародженими синами й доньками, котрі не успадкують їх відчайдушного патріотизму... За тими, хто невпинно молиться за рідних на фронті. За всю нашу героїчну й печальну історію, за усі палкі небайдужі серця... Але... Христос Рождається, а значить, жевріє надія, що переможуть любов та мудрість,  є привід для радощів і є віра у краще.

Бо як інакше, якщо на землю зійшла така новина? І кожне українське серце в цей час тихенько наспівує : "Радуйся, ой, радуйся земле, Син Божий народився!" Христос Народився! Славімо Його!


Повернутися
07.01.2018
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.