ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Шановні тернополяни! Минув ще один рік. І ми вкотре підбиваємо підсумки. Така вже людська природа – калькулювати здобуте та втрачене, аби у підсумку віднайти-таки правильний епітет для року, що минає… Був він «важким» чи «обнадіюючим»? «Переломним» чи «прохідним»?

День за днем наша давня країна неначе народжувалася заново. Історія запікалася кров’ю Героїв, але ми вистояли. Тому не забуваймо згадати у ці дні про тих, то тримає над нами Небо, і тих, хто зараз не за теплим святковим столом, а в холодному зимовому окопі. Не з келихом в руці, а з автоматом напоготові.

Ми почали створення нової країни, де кожен громадянин може сказати: " Я українець і цим пишаюсь".

Ми перестаємо бути байдужими. Ми навчилися віддавати шану минулому, щоб йти вперед. Ми вчимося жити майбутнім. І як ніколи сильно відчуваємо плече одне одного.

Ми довели, що ми готові боротися за краще. Найважливіше – ми довели собі, що ці зміни незворотні. Досягнення держави починаються з нас.

Нам треба думати про життя і діяти задля життя. Нам дуже багато чого належить змінити. І найперші зміни полягають у нас самих.


Повернутися
31.12.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.