ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

 Усе довкола – книги, курси, лекції, увесь інтернет –  кишить пропозиціями покинути горезвісну зону комфорту, голосно заявляючи, що досягти чогось в житті можливо тільки здійснивши цей маневр.  Так, така мила серцю кожного українця пасторальна картина парубка, медитуючого з соломинкою в зубах на копиці сіна,  жодним чином не асоціюється з шляхом розвитку та успіху.  Відсутність нових стимулів не дозволяє відкрити для себе нові горизонти. Середньостатистичний українець перестає працювати (над собою чи й узагалі), вступивши у першу доступну зону комфорту. 

«Навіщо це тобі? У тебе  ж все добре! » - найстрашніша фраза, що згубила безліч нереалізованих ідей і нерозкритих талантів. Зона комфорту стає для більшості кінцевою точкою їхнього шляху, як у циркових коней, здатних рухатися тільки по колу.

 Згідно біологічних досліджень, клітини живого організму отримують позитивну динаміку зростання тільки тоді, коли їх піддають зовнішнім факторам впливу, найчастіше подразників.

Проте бажання щось змінити і працювати над собою не виникає після ролика, фільму, семінару або підкасту. Маленьке і слабке, воно насилу продирається крізь лінь, страх і «не хочу». Але якщо його плекати і тренувати, то, виростаючи і набираючи обертів, воно допоможе вам знести будь-які перешкоди на шляху до самореалізації.

Не існує нічого зовнішнього, що може вас зупинити на шляху до мети.  Страх або небажання  – це єдина перешкода. І коли ти її долаєш, то все інше відпадає, або ти легко через них переступаєш. Тоді світ починає перебудовуватися просто під тебе: зустрічаються потрібні люди, події, і все складається, наче пазл.

 Перефразовуючи знаменитого Чака Клоуза, можу сказати і підтвердити особистим досвідом: натхнення – для ледарів, решта просто працюють.


Повернутися
23.12.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.