Перший в Україні музей журналістики —у селі під Тернополем

Як би парадоксально  це не звучало, але перший в Україні музей журналістики відкрився не в столиці чи якомусь місті-мільйоннику, а в невеличкому у селі Баворів Тернопільського району, за 20 кілометрів від обласного центру, в приміщенні ... колишньої колгоспної контори, а нині сільради.

Його створенням за особистою ініціативою зайнявся ветеран місцевої журналістики, член НСЖУ, засновник, видавець та редактор газети «Кременецький вісник — С» Богдан Свіргун. Каже, що таку ідею виношував давно, але аж цього року стало можливим втілити її в реальність зусиллями зацікавлених людей.

Та чому саме в Баворові? За словами Богдана Івановича, на це є три причини. Перша — бо він хотів створити щось унікальне і потрібне для рідного села. Друга — там народилися, жили чи й продовжують проживати зараз ще близько двох десятків відомих на Тернопільщині журналістів. І третя, дуже важлива в наших реаліях, — це цілковите розуміння й підтримка з боку місцевої влади.

Урочисто перерізали стрічку із Богданом Свіргуном і голова Тернопільської районної ради Андрій Галайко та голова Великогаївської ОТГ, до якої увійшло село Баворів, Олег Кохман. Святі отці освятили музей, а кременецький педагог Валентина Шпак провела першу захоплюючу екскурсію музеєм.

Музей планували відкрити наприкінці вересня, однак через ряд технічних причин відкриття перенесли на 10 грудня. Ще за декілька днів до цієї події приміщення було не впізнати, одказ зусиллями декількох людей усе вдалося зробити вчасно і якісно. Поки тут лише невеличка кімната, але ж скільки цікавих речей тут зібрано. У музеї є десятки унікальних експонатів – усі вони пов’язані з історією журналістики України і краю в цілому та і з окремими місцевими виданнями та особистостями. Зокрема, тут можна знайти випуск газети "Діло", якому вже 100-років, старовинні світлини місцевих фотокореспондентів, особисті речі журналістів та редакторів – давню друкарську машинку, старий диктофон, телефон та інші необхідні в журналістиці засоби…навіть настільну лампу. Зрештою, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тим часом збір експонатів для музею триває і до цієї хорошої ініціативи запрошують долучитися представників ЗМІ.

До слова, окрім самого музею журналістики у приміщенні сільради також планують невдовзі відкрити музей хліба та кімнату знаменитих людей села Баворів.

http://ternopoliany.te.ua


Повернутися
23.12.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...