Анекдоти

Тільки в нашій країні люди, які живуть на прожитковий максимум, встановлюють нам прожитковий мінімум.

 * * *

 Приходить чоловік влаштовуватися на роботу бухгалтером. Його запитують:

— Де ви працювали, що вмієте?

— Я фахівець iз морської бухгалтерії.

— Що за бухгалтерія?.

— Усе просто: 50% — мені, 50% — вам, і кінці у воду.

 * * *

 Студент з іншого міста розмовляє з мамою.

— Як ти живеш, чи добре годують?

— У нас триразове харчування, годують у понеділок, середу та п’ятницю.

 * * *

Одинадцятикласник — другу:
— Я знаю, чому День захисту дітей вiдзначають 1 червня. Тому що 31 травня всі школярі приносять додому щоденники з річними оцінками.

 * * *

— Це просто неймовірно, чим зараз займаються медики! — каже начальник виробничого відділу.

— Сьогодні Новікова відпросилася з роботи в поліклініку, а повернулася з новою зачіскою!

 * * *

 Державна комісія приймає новий будинок. Голова каже виконробу:

— Чи не здається вам, що вбудовані шафи занадто великі?

— Які шафи? — дивується виконроб, — це ж кімнати.

 * * *

 — Йде судове засідання. Слухають справу про ДТП.

Постраждалий:

— Після виступу адвоката винуватця ДТП у мене таке враження, що в мене просто не було машини.

 * * *

 У магазинi багатодiтний батько запитує продавця:

— Чим краще застелити підлогу в дитячій кімнаті?

Продавець:

— А скільки у вас дітей?

— Восьмеро.

— Я б вам порадив підлогу заасфальтувати.

 


Повернутися
16.12.2017
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.