Від розмов страждає …лікоть

У надзвичайних випадках кубітальний тунельний синдром потребує хірургічного втручання, але на ранніх стадіях хворобі можна запобігти, змінивши звички.

Учені й далі сперечаються, наскільки небезпечним є вплив мобільних телефонів на мозок людини. Але від тривалих телефонних розмов страждають… і лікті.

Цей факт підтвердили звіти лікарів, що встановили виникнення кубітального тунельного синдрому (затискання ліктьового нерва) у любителів розмов по мобільному.

Під час телефонного спілкування або роботи за комп’ютером в незручній позі лікті перебувають у неприродному зігнутому стані, часто під кутом більш як 90 градусів. Лікарі не рекомендують зберігати такого положення ліктів понад 10 хвилин, але часто співбесідники розмовляють годинами, що і призводить до затискання ліктьового нерва.

Синдром стає причиною хронічних або періодичних болів у ліктях, поколювання пальців, іноді погіршує контроль над рухом рук. У надзвичайних випадках кубітальний тунельний синдром потребує хірургічного втручання, але на ранніх стадіях хворобі можна запобігти, просто змінивши звички. Найпростіше рішення – під час тривалих розмов використовувати пристрій «вільні руки».

http://poradnyk.simya.com.ua


Повернутися
16.12.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...