Один з найбільших садів у Європі — на буччачині

Три роки тому підприємство «Бучачагрохлібпром» заклало яблуневий сад. Нині його площа – 605 гектарів. В перспективі, пише,  фрукти постачатимуть не лише на внутрішній, а й на зовнішній ринок.

Тридцять сортів яблук, груші та сливи: плодові дерева у саду підприємства «Бучачагрохлібпром» вирощують згідно технологій. Першою зацвіла груша. Дерево добре перезимувало і дало хорошу закладку.

«Всюди полив, шпалера, підтримка, під кожне дерево даємо воду, у  принципі, вже надіємося зібрати 40 тонн груші з гектара» — каже голова наглядової ради ТзОВ «Бучачагрохлібпром» Петро Гадз.

Українські яблука вже встигли «посмакувати» на міжнародних виставках. Фахівці відзначають високу якість продукту.

«Поставимо хороші холодильники і фасувальну машину, сучасну логістику, це дасть можливість вийти на зовнішні ринки: на Арабський ринок, на Північну Європу і Прибалтику»- вважає Петро Гадз.

Окрім саду, аграрій заклав і свій розсадник, тож тепер немає необхідності купувати саджанці за кордоном. У найближчій перспективі – будівництво фруктосховища на 20 тисяч тонн і сучасної фасувальної лінії. Триває тендер, у якому бере участь 18 компаній. Це дасть можливість людям купувати свіжі, якісні українські яблука цілий рік, а не лише восени. Сад оглянув народний депутат України Микола Люшняк. Зазначив, сьогодні на законодавчому рівні фермери не мають таких відшкодувань, як у інших країнах. Тому законотворцям потрібно над цим працювати.

«Такі сади – це сотні робочих місць, коли ми приїжджаємо сюди в період обрізки чи збирання урожаю тут гамірно, як у вулику, працює близько тисячі людей на збиранні, на обрізці. Це є робочі місця, людям не треба виїжджати. Це є наша українська інвестиція і сьогодні Парламент має проявити таку законодавчу ініціативу, щоб ця інвестиція з кожним роком збільшувалася», — каже   Микола Люшняк.

 
 

Повернутися
07.05.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...