ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №136

Кажуть, людині, щоб навчитись говорити треба два роки, і шістдесят – щоб навчитись тримати язик за зубами. Щось схоже і в шлюбі: два роки треба, щоб ближче пізнати один одного, шістдесят – щоб один одного зрозуміти. І все життя – аби виплекати достойну повагу… А як щодо країни? Скільки років потрібно людям «однієї крові», аби пізнати один одного, зрозуміти і – майже «на грані фантастики» – заповажати? Нині усі розділились. На «…ботів» і «…філів», «нациків» і космополітів, «радикалів» і поміркованих, , тих, хто говорить «мовою» чи «язком», правих- лівих-центрових, «монтеккі й капулетті»… Усіх багато, а толку мало. Чубляться, сваряться, гризуться, волають. Що не день, то у стрічці фейсбуку рясніє : хто за/проти того-то чи такого-то, видаляйтеся, відфренджуйтеся, самозабанюйтеся… Але в позаінтернетному житті «забанити» конкурента неможливо. Можна тільки словом і ділом доводити, що ти кращий. Нація має вирости з дитячих штанців, і дитячих «несподіванок» через кожного новоявленого "героя". Аж тоді прийдуть нові політики. Нація має їх народити. А поки що нація в тому віці, коли присипка на попі, і розмножуватися ще рано. Не так важливо те, хто повинен очолювати нашу державу, як те, якою вона повинна бути.

Ненавидьте чи любіть кого хочете. Головне – не ненавидьте один одного.


Повернутися
12.12.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.