Анекдоти

Горiлка — дивний напiй: смак завжди той самий, а пригоди — рiзнi.

**

Після великої пожежі розподіляють матеріальну допомогу.

Рабинович теж звертається до голови комісії.

— Але дозвольте, Семене Марковичу, у вас же нічого не згоріло, — каже той.

— А хто заплатить за мій переляк?

 * * *

 — Мені моя дружина вже на­бридла. Ти, каже, мене не любиш. Купив їй діамантове кольє.

— Ну, а вона що?

— Це ти, каже, навмисне купив, щоб я не говорила, що ти мене не любиш.

 * * *

 Якщо майбутня теща щосили намагається вам сподобатися, уважніше придивіться до дочки.

 * * *

 — Вовочко, ти чому сьогодні в школу запізнився?

— Маріє Іванівно, я стареньку через дорогу переводив!

— А чому так довго переводив?

— Так вона йти не хотіла!

 * * *

 — Холмсе, а чому цей затишний ресторанчик назвали «Розбійницький»?

— Елементарно Ватсоне, рахунок принесуть — зрозумієте!

 * * *

 — Алкоголь, безсумнівно, має дистанційну дію.

— Звідки такі висновки?

— Наприклад, ти тільки купив пляшку горілки, ще не випив ні грама, а настрій уже покращився.

**

— Моню, я купила собі дорогі туфлі. Ти собі це не уявляєш, вони навіть тиснуть приємно.

**

У двері Гольдмана стукає сусідський хлопчик:

— Соломоне Абрамовичу, до нас приїхали гості, і тато просить у вас штопор.

— Добре, Іцику, я зараз переодягнусь і сам принесу.

 * * *

 — Лiкарю, це вам.

— Це що?

— Моя маленька подяка — ко­ньяк i цукерки.

— Послухайте, а хто вам дав право витрачати мої гроші?

 * * *

 Жінка заходить у підворіття, назустріч їй iде чоловік з розведеними руками. Хоче, напевно, пристати, подумала жінка. Що робити? Розбігшись, вона б’є чоловіка в груди. Лунає дзвін скла.

Чоловiк каже:

— Сьомий раз скло до будинку донести не можу.

 * * *

 — Чому ви обдурили мене, — обурюється банкір, — заявивши, що маєте семирічний досвід роботи в банку, ви ж нiде не працювали.

— Але ж ви самі дали оголошення, що вам потрібна людина з багатою фантазією.


Повернутися
09.12.2017
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.