Анекдоти

Горiлка — дивний напiй: смак завжди той самий, а пригоди — рiзнi.

**

Після великої пожежі розподіляють матеріальну допомогу.

Рабинович теж звертається до голови комісії.

— Але дозвольте, Семене Марковичу, у вас же нічого не згоріло, — каже той.

— А хто заплатить за мій переляк?

 * * *

 — Мені моя дружина вже на­бридла. Ти, каже, мене не любиш. Купив їй діамантове кольє.

— Ну, а вона що?

— Це ти, каже, навмисне купив, щоб я не говорила, що ти мене не любиш.

 * * *

 Якщо майбутня теща щосили намагається вам сподобатися, уважніше придивіться до дочки.

 * * *

 — Вовочко, ти чому сьогодні в школу запізнився?

— Маріє Іванівно, я стареньку через дорогу переводив!

— А чому так довго переводив?

— Так вона йти не хотіла!

 * * *

 — Холмсе, а чому цей затишний ресторанчик назвали «Розбійницький»?

— Елементарно Ватсоне, рахунок принесуть — зрозумієте!

 * * *

 — Алкоголь, безсумнівно, має дистанційну дію.

— Звідки такі висновки?

— Наприклад, ти тільки купив пляшку горілки, ще не випив ні грама, а настрій уже покращився.

**

— Моню, я купила собі дорогі туфлі. Ти собі це не уявляєш, вони навіть тиснуть приємно.

**

У двері Гольдмана стукає сусідський хлопчик:

— Соломоне Абрамовичу, до нас приїхали гості, і тато просить у вас штопор.

— Добре, Іцику, я зараз переодягнусь і сам принесу.

 * * *

 — Лiкарю, це вам.

— Це що?

— Моя маленька подяка — ко­ньяк i цукерки.

— Послухайте, а хто вам дав право витрачати мої гроші?

 * * *

 Жінка заходить у підворіття, назустріч їй iде чоловік з розведеними руками. Хоче, напевно, пристати, подумала жінка. Що робити? Розбігшись, вона б’є чоловіка в груди. Лунає дзвін скла.

Чоловiк каже:

— Сьомий раз скло до будинку донести не можу.

 * * *

 — Чому ви обдурили мене, — обурюється банкір, — заявивши, що маєте семирічний досвід роботи в банку, ви ж нiде не працювали.

— Але ж ви самі дали оголошення, що вам потрібна людина з багатою фантазією.


Повернутися
09.12.2017
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...