Анекдоти

Горiлка — дивний напiй: смак завжди той самий, а пригоди — рiзнi.

**

Після великої пожежі розподіляють матеріальну допомогу.

Рабинович теж звертається до голови комісії.

— Але дозвольте, Семене Марковичу, у вас же нічого не згоріло, — каже той.

— А хто заплатить за мій переляк?

 * * *

 — Мені моя дружина вже на­бридла. Ти, каже, мене не любиш. Купив їй діамантове кольє.

— Ну, а вона що?

— Це ти, каже, навмисне купив, щоб я не говорила, що ти мене не любиш.

 * * *

 Якщо майбутня теща щосили намагається вам сподобатися, уважніше придивіться до дочки.

 * * *

 — Вовочко, ти чому сьогодні в школу запізнився?

— Маріє Іванівно, я стареньку через дорогу переводив!

— А чому так довго переводив?

— Так вона йти не хотіла!

 * * *

 — Холмсе, а чому цей затишний ресторанчик назвали «Розбійницький»?

— Елементарно Ватсоне, рахунок принесуть — зрозумієте!

 * * *

 — Алкоголь, безсумнівно, має дистанційну дію.

— Звідки такі висновки?

— Наприклад, ти тільки купив пляшку горілки, ще не випив ні грама, а настрій уже покращився.

**

— Моню, я купила собі дорогі туфлі. Ти собі це не уявляєш, вони навіть тиснуть приємно.

**

У двері Гольдмана стукає сусідський хлопчик:

— Соломоне Абрамовичу, до нас приїхали гості, і тато просить у вас штопор.

— Добре, Іцику, я зараз переодягнусь і сам принесу.

 * * *

 — Лiкарю, це вам.

— Це що?

— Моя маленька подяка — ко­ньяк i цукерки.

— Послухайте, а хто вам дав право витрачати мої гроші?

 * * *

 Жінка заходить у підворіття, назустріч їй iде чоловік з розведеними руками. Хоче, напевно, пристати, подумала жінка. Що робити? Розбігшись, вона б’є чоловіка в груди. Лунає дзвін скла.

Чоловiк каже:

— Сьомий раз скло до будинку донести не можу.

 * * *

 — Чому ви обдурили мене, — обурюється банкір, — заявивши, що маєте семирічний досвід роботи в банку, ви ж нiде не працювали.

— Але ж ви самі дали оголошення, що вам потрібна людина з багатою фантазією.


Повернутися
09.12.2017
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.