ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №135

Щороку цими днями, коли Україна на хвилину стихає і запалює свічки,  ми вшановуємо пам’ять загиблих від Голодомору.  Свіча, яку виставляємо у вікні  — це не лише попіл минулого, що стукає в серце, тріпотіння спогадів… Впорядкування спогадів —  це впорядкування совісті.

Щороку цими днями дня я з жахом думаю про мільйони померлих, а точніше, невинно убієнних. Померлі від голоду діти, збожеволілі від горя матері.  Мільйони українців, які  не народилось. Я уявляю,  їхні спорожнілі хати заселили тими, чиї нащадки зараз створюють ЛНР-ДНР… 

За ними стоять інші трагічні мільйони. Замордовані в мордовських таборах поети, розстріляні вчені та священики, жертви режиму, мученики за волю.  Ті, які не скорилися, і  ті, що мовчки прийняли свою долю…  А ви знали, що за перші 7 місяців 1932 року сталося 923 повстання, у яких взяло участь понад 100 тисяч людей? Але сумні реалії такі:  ті, котрі не пішли воювати під Крути у 1918 чи у Чорний ліс у 1922-ому, у 33-му були змушені їсти власних дітей…  І вже під час повоєнного голоду 45-47-го років ще одного голодомору не сталося тільки тому, що цьому на заваді стала  УПА. 

Українців століттями убивали не вороги чи окупанти, а власне скраюхатство. Так було доти, доки ми  не зрозуміли, що ми один народ. Що наші предки насправді казали так: "Моя хата скраю —   перший ворога стрічаю". А оце нинішнє прислів'я про крайню хату, яка нічого не знає —  не наше... Правильно підмітив  історик-народознавець Ростислав Мартинюк: «Виставляючи на вікнах свічки — у пам'ять про жертв окупаційного терору  — не легковажмо: там, де у вікно можуть виставити ще й карабін, Голодоморів ніколи не буде…»


Повернутися
27.11.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...