ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №135

Щороку цими днями, коли Україна на хвилину стихає і запалює свічки,  ми вшановуємо пам’ять загиблих від Голодомору.  Свіча, яку виставляємо у вікні  — це не лише попіл минулого, що стукає в серце, тріпотіння спогадів… Впорядкування спогадів —  це впорядкування совісті.

Щороку цими днями дня я з жахом думаю про мільйони померлих, а точніше, невинно убієнних. Померлі від голоду діти, збожеволілі від горя матері.  Мільйони українців, які  не народилось. Я уявляю,  їхні спорожнілі хати заселили тими, чиї нащадки зараз створюють ЛНР-ДНР… 

За ними стоять інші трагічні мільйони. Замордовані в мордовських таборах поети, розстріляні вчені та священики, жертви режиму, мученики за волю.  Ті, які не скорилися, і  ті, що мовчки прийняли свою долю…  А ви знали, що за перші 7 місяців 1932 року сталося 923 повстання, у яких взяло участь понад 100 тисяч людей? Але сумні реалії такі:  ті, котрі не пішли воювати під Крути у 1918 чи у Чорний ліс у 1922-ому, у 33-му були змушені їсти власних дітей…  І вже під час повоєнного голоду 45-47-го років ще одного голодомору не сталося тільки тому, що цьому на заваді стала  УПА. 

Українців століттями убивали не вороги чи окупанти, а власне скраюхатство. Так було доти, доки ми  не зрозуміли, що ми один народ. Що наші предки насправді казали так: "Моя хата скраю —   перший ворога стрічаю". А оце нинішнє прислів'я про крайню хату, яка нічого не знає —  не наше... Правильно підмітив  історик-народознавець Ростислав Мартинюк: «Виставляючи на вікнах свічки — у пам'ять про жертв окупаційного терору  — не легковажмо: там, де у вікно можуть виставити ще й карабін, Голодоморів ніколи не буде…»


Повернутися
27.11.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Буддиська притча розповідає про старого монаха, котрий так повчав своїх молодших колег: «Перший раз, коли сарна впала мені в юшку, я вилив усе на землю. Потім я викидав сарну, але їв юшку. Пізніше я їв усе разом – і сарну, і юшку. Нині ж, якщо якась сарна намагається вилізти з юшки, я заштовхую її назад…»

  Буває так, що невдача може бути основою успіху. Майже дев’яносто років тому журналіст Вільям Боліто написав: «Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої успіхи. Кожен дурень здатний на це. Насправді важливим є вміння  отримувати користь з наших втрат. Це вимагає розуму; в цьому і полягає різниця між розумною людиною і дурнем…»

 У житті усе несподіване й непередбачуване. То воно тобі підкидає удачу, то розчарування. Головне-не зупинятися, а продовжувати жити. Можливості потрібно не лише використовувати. Їх потрібно відбирати, виривати від життя, повністю вловлювати і не випускати! Коли доля підкидає тобі якийсь шанс, за цю зачіпку потрібно хапатися, що є духу! Для цього і є життя…

Навіть коли здається, що все проти вас, зусилля та наполегливість можуть бути вашими конкурентними перевагами. Ба більше, вони можуть бути тією єдиною перевагою, яка вам справді потрібна. Як казав класик: якщо важко досягти успіху, потрібно докласти більше зусиль.