ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №135
Щороку цими днями, коли Україна на хвилину стихає і запалює свічки, ми вшановуємо пам’ять загиблих від Голодомору. Свіча, яку виставляємо у вікні — це не лише попіл минулого, що стукає в серце, тріпотіння спогадів… Впорядкування спогадів — це впорядкування совісті.
Щороку цими днями дня я з жахом думаю про мільйони померлих, а точніше, невинно убієнних. Померлі від голоду діти, збожеволілі від горя матері. Мільйони українців, які не народилось. Я уявляю, їхні спорожнілі хати заселили тими, чиї нащадки зараз створюють ЛНР-ДНР…
За ними стоять інші трагічні мільйони. Замордовані в мордовських таборах поети, розстріляні вчені та священики, жертви режиму, мученики за волю. Ті, які не скорилися, і ті, що мовчки прийняли свою долю… А ви знали, що за перші 7 місяців 1932 року сталося 923 повстання, у яких взяло участь понад 100 тисяч людей? Але сумні реалії такі: ті, котрі не пішли воювати під Крути у 1918 чи у Чорний ліс у 1922-ому, у 33-му були змушені їсти власних дітей… І вже під час повоєнного голоду 45-47-го років ще одного голодомору не сталося тільки тому, що цьому на заваді стала УПА.
Українців століттями убивали не вороги чи окупанти, а власне скраюхатство. Так було доти, доки ми не зрозуміли, що ми один народ. Що наші предки насправді казали так: "Моя хата скраю — перший ворога стрічаю". А оце нинішнє прислів'я про крайню хату, яка нічого не знає — не наше... Правильно підмітив історик-народознавець Ростислав Мартинюк: «Виставляючи на вікнах свічки — у пам'ять про жертв окупаційного терору — не легковажмо: там, де у вікно можуть виставити ще й карабін, Голодоморів ніколи не буде…»
← Повернутися
