ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №135

Щороку цими днями, коли Україна на хвилину стихає і запалює свічки,  ми вшановуємо пам’ять загиблих від Голодомору.  Свіча, яку виставляємо у вікні  — це не лише попіл минулого, що стукає в серце, тріпотіння спогадів… Впорядкування спогадів —  це впорядкування совісті.

Щороку цими днями дня я з жахом думаю про мільйони померлих, а точніше, невинно убієнних. Померлі від голоду діти, збожеволілі від горя матері.  Мільйони українців, які  не народилось. Я уявляю,  їхні спорожнілі хати заселили тими, чиї нащадки зараз створюють ЛНР-ДНР… 

За ними стоять інші трагічні мільйони. Замордовані в мордовських таборах поети, розстріляні вчені та священики, жертви режиму, мученики за волю.  Ті, які не скорилися, і  ті, що мовчки прийняли свою долю…  А ви знали, що за перші 7 місяців 1932 року сталося 923 повстання, у яких взяло участь понад 100 тисяч людей? Але сумні реалії такі:  ті, котрі не пішли воювати під Крути у 1918 чи у Чорний ліс у 1922-ому, у 33-му були змушені їсти власних дітей…  І вже під час повоєнного голоду 45-47-го років ще одного голодомору не сталося тільки тому, що цьому на заваді стала  УПА. 

Українців століттями убивали не вороги чи окупанти, а власне скраюхатство. Так було доти, доки ми  не зрозуміли, що ми один народ. Що наші предки насправді казали так: "Моя хата скраю —   перший ворога стрічаю". А оце нинішнє прислів'я про крайню хату, яка нічого не знає —  не наше... Правильно підмітив  історик-народознавець Ростислав Мартинюк: «Виставляючи на вікнах свічки — у пам'ять про жертв окупаційного терору  — не легковажмо: там, де у вікно можуть виставити ще й карабін, Голодоморів ніколи не буде…»


Повернутися
27.11.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.