ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №135

Щороку цими днями, коли Україна на хвилину стихає і запалює свічки,  ми вшановуємо пам’ять загиблих від Голодомору.  Свіча, яку виставляємо у вікні  — це не лише попіл минулого, що стукає в серце, тріпотіння спогадів… Впорядкування спогадів —  це впорядкування совісті.

Щороку цими днями дня я з жахом думаю про мільйони померлих, а точніше, невинно убієнних. Померлі від голоду діти, збожеволілі від горя матері.  Мільйони українців, які  не народилось. Я уявляю,  їхні спорожнілі хати заселили тими, чиї нащадки зараз створюють ЛНР-ДНР… 

За ними стоять інші трагічні мільйони. Замордовані в мордовських таборах поети, розстріляні вчені та священики, жертви режиму, мученики за волю.  Ті, які не скорилися, і  ті, що мовчки прийняли свою долю…  А ви знали, що за перші 7 місяців 1932 року сталося 923 повстання, у яких взяло участь понад 100 тисяч людей? Але сумні реалії такі:  ті, котрі не пішли воювати під Крути у 1918 чи у Чорний ліс у 1922-ому, у 33-му були змушені їсти власних дітей…  І вже під час повоєнного голоду 45-47-го років ще одного голодомору не сталося тільки тому, що цьому на заваді стала  УПА. 

Українців століттями убивали не вороги чи окупанти, а власне скраюхатство. Так було доти, доки ми  не зрозуміли, що ми один народ. Що наші предки насправді казали так: "Моя хата скраю —   перший ворога стрічаю". А оце нинішнє прислів'я про крайню хату, яка нічого не знає —  не наше... Правильно підмітив  історик-народознавець Ростислав Мартинюк: «Виставляючи на вікнах свічки — у пам'ять про жертв окупаційного терору  — не легковажмо: там, де у вікно можуть виставити ще й карабін, Голодоморів ніколи не буде…»


Повернутися
27.11.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.