На тернопільщині знайшли матір, яка підкинула немовля на могилу односельцям

64-річний Євген Шеляк із села Гуштин Борщівського району на Тернопільщині відкопав на могилі брата немовля.

Пішов на цвинтар поприбирати, — кажуть у Гуштинській сільраді. — З-під землі на могилі виглядав шматок тканини. Розкопав і побачив пакет. Розгорнув — усередині було тіло дитини.

Міліція знайшла матір — 36-річну Наталію Ч. із села Бурдяківці Борщівського району. Про її вагітність розповіли місцеві. Мертву доньку народила 18 жовтня торік. Із чоловіком виховують трьох дітей. Старша навчається в училищі Борщева, середня — шестикласниця, син ходить до садка, повідомляє gazeta.ua.

Наталка — добра, але трохи затуркана, — розповідає Оксана — з Гуштина, прізвища не називає. — Може, не мала грошей, щоб поїхати до лікарні? Четверті пологи були дуже стрімкі, і дитинка народилася мертва. У нашому селі велика амбулаторія, але Наталка на обліку не стояла. Якби «швидку» викликала, коли народила, лікарі констатували б смерть та й усе. А то зробили фурор на два села. Наталка не вбивця, але не вміла собі зарадити. Зі свекрухою не дуже ладнає. Але та допомагає онукам. У Гуштині на цвинтарі є могилка дитини її свекрухи, теж колись мертве немовля народила. Наталка хотіла поховати там, але, напевне, переплутала місце.

Дівчинка народилася мертва, за результатами експертизи. Причину смерті не встановили, тіло довго було в землі. Мати пояснила, що не мала грошей на похорон.

У селі мало хто знав, що вона вагітна, — розповідає Марія — із Бурдяківців. — Разом із чоловіком та дітьми три роки тому переїхали до нас, купили хату. До того жили у сусідньому Гуштині, але там у них дім завалився. Наталка — добра господиня. В хаті завжди чисто, город акуратний. Ніхто в селі її не засуджує, просто бідна жінка. Чоловік любить випити і підняти руку. Вона з Івано-Франківщини, батьки померли. Мусить усе на собі тягнути. Чоловік трохи їздить на заробітки.

 

Повернутися
07.05.2015
Категорія: Кримінал
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...