Унікальний музей-у селі на Тернопіллі!

У Ішкові Козівського району — дві сотні музичних інструментів із дев’яноста країн світу

«Застигла музика», — так і хочеться «охрестити» унікальний музей музичних інструментів “Камертон”, що його заснував  пан Петро. Проте яка ж вона «застигла»?! Музика тут жива… Бо ж і музей не простий, а інтерактивний!  Усі його «експонати» — понад дві сотні музичних інструментів із дев’яноста країн світу (!) можна випробувати у дії. А подивитися-послухати тут є що: «шаманські» африканські барабани та невеличке ручне піаніно – калімба, єгипетська арфа, вірменський дудук (його музика визнана шедевром Всесвітньої нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО), бразильський берембао,  німецький бандонеон, інструмент австралійських аборигенів діджеріду і навіть… тибетська співаюча чаша!   А як вам дримба… із Китаю, «палиця дощу» зі звичайного борщівника, саморобний музичний «інструмент» із пластикових труб чи екзотичний терменвокс, на якому можна виводити мелодію, не торкаючись до нього руками…  А тепер уявіть, що їх усіх «підкорила» одна людина: на будь-якому із цих інструментів пан Петро може запросто заграти!

А ще розповісти про унікальну історію кожного з них  так, щоб відвідувачі музею мали змогу повернутися в минуле і трохи «помандрувати» навколо світу. І хоча сам музей не в Тернополі, а у звичайному селі Ішків Козівського району, охочих відвідати його завжди вистачає.

Усе починалося з кафе

— Колись, — розповідає Петро Катола, — на місці нинішнього музею в Ішкові було звичайне кафе, і інструменти на стінах слугували просто декорацією, хоча завжди знаходився хтось охочий на них «побренькати»…  Вдома у нас завжди були музичні інструменти, бо у нас уся династія музична: грав дідусь, грає тато, обоє братів і я, звісно, теж…  Фактично, я музикант у третьому поколінні. Закінчив Козівську музичну школу, Чортківське педучилище, згодом — Тернопільський педуніверситет. Граю на трубі, баяні, флейті, фортепіано… Словом, що удома було, на тому і навчився грати…  Колись ми усією сім’єю навіть грали разом.  З часом стало зрозуміло,  що кафе — то не зовсім «наше» заняття, а інструменти  так і залишилися. Причому їх кількість усе росла і росла, тож нам не залишалося нічого іншого, як перетворити приміщення на музей. (Сміється, — авт.)  Почувши про це, мешканці села почали приносити свої інструменти, якими уже не користувалися — в Ішкові свого часу діяв духовий оркестр, яким, до слова, керував мій батько. Маємо інструменти, подаровані  директором ЗОШ №6 Олександром Остапчуком, вокалісткою гурту «Фіра» Іриною Музикою…  Дуже тішуся, коли до нас потрапляє екземпляр з цікавою історією…

З країни по інструменту — музею колекція

 — Буває, вишукуємо собі «поповнення» по Інтернету: скажімо, люди мандрували, купили собі екзотичного інструмента, а тоді зрозуміли, що він тільки місце займає і пил збирає, то й продають, — каже пан Петро. — Так у нашій колекції з’явилися перші «екзотичні» музичні інструменти.  Нині їх географія — понад 90 країн світу!  Африка, Австралія, Америка, Індія, Японія, Китай, Непал, В’єтнам, Туреччина, Єгипет, Греція, Італія —  усіх країн, а тим більше інструментів, привезених звідти, у статтю не вмістиш!

Найцікавіші з них — автентичні народні інструменти. Скажімо, тибетська співаюча чаша, звук якої має лікувальні властивості, або магічний вірменський дудук, який ще називають «душа абрикосового дерева»: дивовижний інструмент, який століттями супроводжував усі важливі події: народні святкування, торжества, пісні, танці, весільні і похоронні церемонії. А як не розповісти про африканський глиняний барабан з Нігерії уду, в якому звук можна видобувати з двох отворів, чи індійський барабан з тисячолітньою історією — мриданга, який в індуїстів вважається одним із восьми священних музичних інструментів… Є в нас і традиційна індійська фісгармонія та найновіше наше поповнення – клавесин у робочому стані, на якому в Європі грали з XIV по XVIII ст. До слова, він — єдиний в області!

  Грають усі! І майже на усьому…

— Нам тільки здається, що ми усе знаємо про музику. А насправді її довкола нас набагато більше, і вона оточує нас набагато глибше, ніж ми собі уявляємо, — продовжує Петро Катола.

— І щоб людина вповні відчула своє єднання з музикою, ми дозволяємо безпосереднє «знайомство» з усіма інструментами, — музикантом відчути себе може кожен. Особливо цьому тішаться діти: уявіть собі, як дітлахи радісно товчуть у барабани, бренькають по струнах та видобувають звук з труби. І ніхто їх не спиняє: «не можна», «не чіпай», а навпаки, заохочує і показує, як «оживити» той чи інший інструмент…  Так що школярі у нас — часті гості, їздять і студенти, і викладачі музучилищ…

Для того, щоб самотужки опанувати гру на нових, небачених інструментах, і літературу спеціальну читав, і переглядав відео-уроки. Звичайно, аби «з нуля» повністю освоїти той чи інший інструмент, потрібні роки копіткої праці, проте демонстраційне музикування я уже освоїв і з екземплярами зі своєї колекції уже не на «ви», а на «ти»… (Сміється, — авт.) А династію музикантів нині продовжують син та донька: Олексій грає на скрипці та гавайській гітарі, Олена — на фортепіано, флейті, піаніці… А дружина Антоніна — вчитель англійської мови — виручає, коли на екскурсію приїжджають іноземці. Окрім того, що у своєму музеї ми спілкуємося, розповідаємо, граємо-співаємо, щоразу намагаємося придумати для наших гостей щось нове й цікаве. Скажімо, уже кілька років поспіль на Різдвяні свята ми готуємо оригінальну концертну програму: цього року, наприклад, колядуватимемо… із залученням екзотичних африканських інструментів! Так що приїжджайте!)))

Якщо ви ще не були в унікальному музеї «Камертон», телефонуйте: 097 262 29 94 Петро Катола.


Повернутися
26.11.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.