Унікальний музей-у селі на Тернопіллі!

У Ішкові Козівського району — дві сотні музичних інструментів із дев’яноста країн світу

«Застигла музика», — так і хочеться «охрестити» унікальний музей музичних інструментів “Камертон”, що його заснував  пан Петро. Проте яка ж вона «застигла»?! Музика тут жива… Бо ж і музей не простий, а інтерактивний!  Усі його «експонати» — понад дві сотні музичних інструментів із дев’яноста країн світу (!) можна випробувати у дії. А подивитися-послухати тут є що: «шаманські» африканські барабани та невеличке ручне піаніно – калімба, єгипетська арфа, вірменський дудук (його музика визнана шедевром Всесвітньої нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО), бразильський берембао,  німецький бандонеон, інструмент австралійських аборигенів діджеріду і навіть… тибетська співаюча чаша!   А як вам дримба… із Китаю, «палиця дощу» зі звичайного борщівника, саморобний музичний «інструмент» із пластикових труб чи екзотичний терменвокс, на якому можна виводити мелодію, не торкаючись до нього руками…  А тепер уявіть, що їх усіх «підкорила» одна людина: на будь-якому із цих інструментів пан Петро може запросто заграти!

А ще розповісти про унікальну історію кожного з них  так, щоб відвідувачі музею мали змогу повернутися в минуле і трохи «помандрувати» навколо світу. І хоча сам музей не в Тернополі, а у звичайному селі Ішків Козівського району, охочих відвідати його завжди вистачає.

Усе починалося з кафе

— Колись, — розповідає Петро Катола, — на місці нинішнього музею в Ішкові було звичайне кафе, і інструменти на стінах слугували просто декорацією, хоча завжди знаходився хтось охочий на них «побренькати»…  Вдома у нас завжди були музичні інструменти, бо у нас уся династія музична: грав дідусь, грає тато, обоє братів і я, звісно, теж…  Фактично, я музикант у третьому поколінні. Закінчив Козівську музичну школу, Чортківське педучилище, згодом — Тернопільський педуніверситет. Граю на трубі, баяні, флейті, фортепіано… Словом, що удома було, на тому і навчився грати…  Колись ми усією сім’єю навіть грали разом.  З часом стало зрозуміло,  що кафе — то не зовсім «наше» заняття, а інструменти  так і залишилися. Причому їх кількість усе росла і росла, тож нам не залишалося нічого іншого, як перетворити приміщення на музей. (Сміється, — авт.)  Почувши про це, мешканці села почали приносити свої інструменти, якими уже не користувалися — в Ішкові свого часу діяв духовий оркестр, яким, до слова, керував мій батько. Маємо інструменти, подаровані  директором ЗОШ №6 Олександром Остапчуком, вокалісткою гурту «Фіра» Іриною Музикою…  Дуже тішуся, коли до нас потрапляє екземпляр з цікавою історією…

З країни по інструменту — музею колекція

 — Буває, вишукуємо собі «поповнення» по Інтернету: скажімо, люди мандрували, купили собі екзотичного інструмента, а тоді зрозуміли, що він тільки місце займає і пил збирає, то й продають, — каже пан Петро. — Так у нашій колекції з’явилися перші «екзотичні» музичні інструменти.  Нині їх географія — понад 90 країн світу!  Африка, Австралія, Америка, Індія, Японія, Китай, Непал, В’єтнам, Туреччина, Єгипет, Греція, Італія —  усіх країн, а тим більше інструментів, привезених звідти, у статтю не вмістиш!

Найцікавіші з них — автентичні народні інструменти. Скажімо, тибетська співаюча чаша, звук якої має лікувальні властивості, або магічний вірменський дудук, який ще називають «душа абрикосового дерева»: дивовижний інструмент, який століттями супроводжував усі важливі події: народні святкування, торжества, пісні, танці, весільні і похоронні церемонії. А як не розповісти про африканський глиняний барабан з Нігерії уду, в якому звук можна видобувати з двох отворів, чи індійський барабан з тисячолітньою історією — мриданга, який в індуїстів вважається одним із восьми священних музичних інструментів… Є в нас і традиційна індійська фісгармонія та найновіше наше поповнення – клавесин у робочому стані, на якому в Європі грали з XIV по XVIII ст. До слова, він — єдиний в області!

  Грають усі! І майже на усьому…

— Нам тільки здається, що ми усе знаємо про музику. А насправді її довкола нас набагато більше, і вона оточує нас набагато глибше, ніж ми собі уявляємо, — продовжує Петро Катола.

— І щоб людина вповні відчула своє єднання з музикою, ми дозволяємо безпосереднє «знайомство» з усіма інструментами, — музикантом відчути себе може кожен. Особливо цьому тішаться діти: уявіть собі, як дітлахи радісно товчуть у барабани, бренькають по струнах та видобувають звук з труби. І ніхто їх не спиняє: «не можна», «не чіпай», а навпаки, заохочує і показує, як «оживити» той чи інший інструмент…  Так що школярі у нас — часті гості, їздять і студенти, і викладачі музучилищ…

Для того, щоб самотужки опанувати гру на нових, небачених інструментах, і літературу спеціальну читав, і переглядав відео-уроки. Звичайно, аби «з нуля» повністю освоїти той чи інший інструмент, потрібні роки копіткої праці, проте демонстраційне музикування я уже освоїв і з екземплярами зі своєї колекції уже не на «ви», а на «ти»… (Сміється, — авт.) А династію музикантів нині продовжують син та донька: Олексій грає на скрипці та гавайській гітарі, Олена — на фортепіано, флейті, піаніці… А дружина Антоніна — вчитель англійської мови — виручає, коли на екскурсію приїжджають іноземці. Окрім того, що у своєму музеї ми спілкуємося, розповідаємо, граємо-співаємо, щоразу намагаємося придумати для наших гостей щось нове й цікаве. Скажімо, уже кілька років поспіль на Різдвяні свята ми готуємо оригінальну концертну програму: цього року, наприклад, колядуватимемо… із залученням екзотичних африканських інструментів! Так що приїжджайте!)))

Якщо ви ще не були в унікальному музеї «Камертон», телефонуйте: 097 262 29 94 Петро Катола.


Повернутися
26.11.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.