ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №133

 Україна єднає нас усіх, проте у світі немало людей, які можуть поцікавитися: «Де це?».  Колись знана в Європі «земля козаків» у 21 столітті виявилась загубленою між світами та імперіями. З усіх боків українцям намагаються довести, що вони ні на що не здатні, що найкращий вихід для них – «вибиратися з цієї країни якомога швидше», що дивитися в Україні немає на що і світові на нас начхати…
Здоровий глузд та факти говорять нам речі абсолютно протилежні: Україні є чому навчити світ, але вона сама про це не знає. Українці більше зайняті своїм виживанням, ніж тим, як відкрити власну країну для світу. Нам аби хоч для себе її відкрити…  Так, ми уже знаємо про чорноземи і найспівочішу націю, краєм вуха чули про центр Європи на Закарпатті… Ми тільки-тільки починаємо здогадуватися про наші істинні економічні потужності та невідкриті ресурси. Ми вже дійшли до розуміння того, що без знання минулого неможливе майбутнє. Ми нарешті вивчили своє минуле, але що ми знаємо про своє майбутнє?   Між минулим і майбутнім тільки мить. Ми і є та мить. Але для нащадків станемо минулим. Вони будуть брати у свої руки пожовклі фотографії і вдивлятися в наші очі. І будуть бачити в тих очах майбутнє…


Повернутися
15.11.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.