ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №133

 Україна єднає нас усіх, проте у світі немало людей, які можуть поцікавитися: «Де це?».  Колись знана в Європі «земля козаків» у 21 столітті виявилась загубленою між світами та імперіями. З усіх боків українцям намагаються довести, що вони ні на що не здатні, що найкращий вихід для них – «вибиратися з цієї країни якомога швидше», що дивитися в Україні немає на що і світові на нас начхати…
Здоровий глузд та факти говорять нам речі абсолютно протилежні: Україні є чому навчити світ, але вона сама про це не знає. Українці більше зайняті своїм виживанням, ніж тим, як відкрити власну країну для світу. Нам аби хоч для себе її відкрити…  Так, ми уже знаємо про чорноземи і найспівочішу націю, краєм вуха чули про центр Європи на Закарпатті… Ми тільки-тільки починаємо здогадуватися про наші істинні економічні потужності та невідкриті ресурси. Ми вже дійшли до розуміння того, що без знання минулого неможливе майбутнє. Ми нарешті вивчили своє минуле, але що ми знаємо про своє майбутнє?   Між минулим і майбутнім тільки мить. Ми і є та мить. Але для нащадків станемо минулим. Вони будуть брати у свої руки пожовклі фотографії і вдивлятися в наші очі. І будуть бачити в тих очах майбутнє…


Повернутися
15.11.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.