Курити — собі могилу рити

Вітчизняні борці з курінням вкотре б’ють на сполох: щороку 115 тисяч українців помирають від недуг, спричинених курінням, а близько 500 тисяч наших співгромадян поповнюють лави курців. Противники куріння вбачають причину такої ситуації в існуванні реклами тютюну як такої. В Україні заборонено внутрішню та зовнішню рекламу тютюнових виробів, рекламу на телебаченні та радіо, а також спонсорство заходів для людей віком до 18 років, проте досі залишається багато «шпарин», через які виробники цигарок можуть пробратися в мозок споживача.

У тютюнової індустрії є одна проблема: щороку близько 300 тисяч людей кидають курити. Крім того, багато людей просто помирають від хвороб, пов’язаних із курінням. Тобто з ринку зникає сила–силенна споживачів тютюнових виробів.  Тому для того, аби просто залишити свої прибутки стабільними (навіть не збільшити їх), виробникам потрібно щороку залучити до куріння близько 500 тисяч людей. А нових споживачів тютюнові кампанії бачать серед наших дітей. Відомо, що саме діти та підлітки є найбільш уразливими до рекламного впливу: прагнучи бути дорослими, вони копіюють шкідливі звички людей, яких бачать на рекламних плакатах та в кадрах кінофільмів.

Іноземні дослідження доводять: чим більше образів із реклами тютюну може пригадати дитина, тим більша вірогідність, що у майбутньому вона почне курити. Перегляд фільмів із героями–курцями наближує підлітка до шкідливої звички на 22%, а наявність реклами тютюнових виробів на громадських та спортивних заходах — на 14% та 15% відповідно. Якщо ж малеча має якийсь сувенір (сумку, ручку, торбинку тощо) із логотипом тютюнових брендів, ризик «підхопити» сигаретний «вірус» збільшується аж до 47%.

В Україні курить 31% дорослого населення. Серед 15–річних підлітків ця шкідлива звичка теж надзвичайно поширена: не розлучаються з сигаретами 33% хлопців та 19% дівчат.


Повернутися
15.11.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...