Звернення Андрія Закревського №15

Тема святкування так званого Дня Перемоги в Україні мусувалася  ще задовго до самого 9 травня.  Щодо північних сусідів — з ними й так усе зрозуміло: формат помпезних урочистостей до «Дня Пабєди» вже давно став елементом путінської пропагандистської машини. Ще трохи, і нікого з росіян не дивуватиме, що Берлін брали за вказівкою самого Владіміра Владіміровича. В Україні ж присутня інша пам’ять про Другу світову війну, яка не визнає 8-9 травня святом через незліченні втрати, яких зазнала Україна. Відповідно, логічно було б вшановувати пам’ять полеглих та жертв війни без «народних гулянь». Погодьтеся, святкувати перемогу і поминати загиблих в один і той же день є безглуздим, щоб не сказати — аморальним. Зрештою, ЩО нам святкувати? Перемогу рашизму над фашизмом?  Сталін, Берія і Жуков робили все, щоб винищити чоловіче населення України. Чоловіків від 16 до 60 без зброї гнали на німців — і у 41 році, і у 45-му.  Маловідомим залишається той факт, що за кілька найтяжчих місяців боїв на території звільнених районів України польові військкомати мобілізували сотні тисяч чоловік, які, за заявами радянського командування, власною кров’ю повинні були «змити ганьбу перебування на окупованій території». Страшна правда про «визволення» України в тому, що це був ще один геноцид українців. Що святкуємо - холоднокровне вбивство радянськими маршалами сотень тисяч неозброєних українських новобранців, яких кидали з цеглою проти кулеметів, щоб вберегти «гвардію»… Фактично, це був геноцид. Хоча кулі були німецькими, але справжніми вбивцями були керівники Червоної армії. Вони виконували свою криваву задачу, створюючи перемогу для радянської імперії, але якими циніками потрібно бути, щоб організовувати святкування ювілею цього геноциду тепер, в незалежній Україні?

У 44-му Жукова спитали, як він планує через Дніпро переправлятися. Він відповів: «Ничего, что нет плавсредств. По хохлам пройдем.  Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется в Сибирь ссылать».