«Червоний -2» будуть знімати на Тернопільщині

Фільм “Червоний» уже встигли охрестити кіном, за яке нарешті не соромно…Це і є справжнє Кіно. Котре повертає тобі генетичну пам’ять і пробирає до кісток. Фільм без «шароварщини» і «плачів Ярославни», фільм, у якому чи не вперше за всю новітню історію  українського кіно українця не вб’ють у фіналі…

Представляючи свою стрічку у Тернополі у серпні, режисер Заза Буадзе та письменник Андрій Кокотюха, автор  роману «Червоний», за мотивами якого, власне, і знято стрічку, пообіцяли, що буде кіно з продовженням історії Данила Червоного,  де уповні розкриється «дотабірна» сторінка життя головного героя».

Про те, що продовження українського фільму «Червоний» за мотивами роману Андрія Кокотюхи зніматимуть на Тернопільщині, йшла мова під час зустрічі продюсерської групи кінострічки з головою Тернопільської ОДА Степаном Барною. Власне, фільм «Червоний 2» – це буде передісторією до того, що глядачі вже бачили у першій частині фільму.

Невипадково зйомки картини відбуватимуться на Тернопільщині, адже саме наша область вважається центром зародження національно-визвольного руху та боротьби за вільну та незалежну Державу. Тому історія нашого краю багата не лише подіями, а й цікавими локаціями та багатою природою.


Повернутися
14.11.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.