Тернополянка Уляни Андрійчук приручила… глину

У тернополянки Уляни Андрійчук доволі незвичне хобі — гончарство. Власне, це і не зовсім хобі,  каже жінка, а радше «сродна праця»…За фахом Уляна — архітектор-урбаніст, займається облаштуванням інтер’єрів та екстер’єрів приміщень, ландшафтним дизайном, доклала руку до дизайну відомих тернопільських ресторацій «Ковчег», «Старий млин», «Грибової хати», що у Буковелі…

Чари гончарства

«У самому слові «гончар» уже приховані чари, - переконана жінка. - Гончарний верстат можна порівняти з обертанням галактики, а людині, яка за ним працює, дана влада творити і перевтілювати, навіть якщо перевтілюєш просто глину… Зрештою, що ж я буду вам розповідати, зараз самі все побачите», — з такими словами пані Уляна веде нас до своєї майстерні.

Електричний гончарський круг, полички та стелажі, заставлені філіжанками, тарілками, оригінальними скульптурами,  прикрасами, горщиками-горнятками-глечиками, мішки із глиною та столик для її виминання — ось і все  облаштування гончарської майстерні.

— Нині техніка трохи полегшила гончарям роботу, — каже жінка,  — принаймні безперестанку крутити круг не потрібно… Але все одно глину треба добре вимісити, глечика на кругу витягнути, тож  гончарство — це перш за все важка фізична робота. Саме тому  жінки у цьому ремеслі вважаються радше «винятками з правила»… У Тернополі, наскільки я знаю, є лише майстрині-керамістки, а за кругом більше ніхто з жінок не працює.

І поки у руках майстрині оживала глина, я захоплено спостерігала, як її шматок, набираючи форми, перетворювався спершу у глечик, а уже за мить  ставав горнятком чи навіть… тарілкою!  Конфігурація змінювалася щосекунди — майстриня шукала ту форму, яка відповідала б її задуму. Переконалася: за роботою гончаря, коли глина ніби «танцює», утворюючи вивірені досконалі форми,  можна спостерігати годинами…

Захопилася випадково

— Гончарством захопилася випадково, —  розповідає майстриня. — Колись у Польщі побачила глиняну скульптурку — пташку, але «правили» за неї дуже дорого. Подумала: ми ж в інституті вивчали скульптуру, то що я, собі такої ж не зліплю?.. (Сміється — авт.) Сказано — зроблено: походила на навчання у тернопільську школу народних ремесел і зрозуміла, що таки точно «не святі горшки ліплять»… Звичайно,  не одразу все виходило так, як хотілося, але це не зупиняло, а навпаки – загартувало. І результат не змусив себе довго чекати: нині у майстерню біжу, як в тому анекдоті – «як на свято»…  (Сміється — авт.).

 Є певні технічні «ази», які варто освоїти: правильно підготувати глину, досягти потрібної пластичності,  сформувати і витягнути виріб, проте все інше — на розсуд самого майстра… Скажімо, до класичних горщиків-макітер мені не дуже лежить душа, хоча і їх, звичайно ж, роблю. Проте хочеться погратися, «побешкетувати» з формою, зробити щось авторське, нешаблонне, нестандартне, «нефоремне»… Такі вироби цікавіші, «живіші»… Хто сказав, що посуд має бути весь однаковий? Посуд має бути цікавий, оригінальний, щоб настрій піднімав…

На фестивалях біля гончарного кругу-аншлаг

На етнічних фестивалях дуже тішить, що навколо мене збирається багато бажаючих спробувати сісти за гончарний круг і відчути, як можна створити щось власними руками. Та й керамічний посуд нині «у тренді»: якщо раніше він вважався атавізмом-анахронізмом, то тепер з нього п’ють-їдять не лише на свята… Глиняний посуд  — це не тільки екологічно чисто і здорово, а й вигідно та естетично. Страви, приготовлені саме в глиняному посуді, набагато смачніші й корисніші. Коли запікати у глиняному горшку, страва і запах має апетитніший. Я, наприклад, чоботар не без чобіт, себто, вдома каву всі п’ють з вироблених мною горняток, свою тарілку «від мами» має і мій маленький син…

А кераміка від Уляни Андрійчук уже і за кордон мандрує: її вироби є в Канаді та Англії, нещодавно, розповідає жінка, повезли їх і в Туреччину…

Не святі горшки ліплять

— Створення нового виробу, — ділиться тонкощами ремесла пані Уляна, – це надзвичайно копіткий та довготривалий процес. Поки розімнеш глину (а робити це треба ду-у-уже на совість, бо коли не «вим’яти» з неї повітряних бульбашок, готовий виріб розсихатиметься, розтріскуватиметься), поки «домовишся» з нею, що нині ліпитимеш… (Сміється — авт.) Жарти-жартами, але й справді бувають моменти, коли, сідаючи до роботи, ще не знаю, що виготовлятиму. Глина сама вирішує за мене. Але зліпити готовий виріб — це ще навіть не півсправи. Його треба сушити, в’ялити, шліфувати, вигладжувати, розписувати чи глазурувати  і лише тоді запікати. Запікання — взагалі справжнє мистецтво! Існує безліч технологічних нюансів. Це як на кухні в господині — у кожної свої секрети…  Якщо не дотриматися технології, кераміка тріскається, береться плямами… Через найменші нюанси вся робота піде нанівець. Проте коли все задумане вдається  — це та-а-ка радість!..

Цьогоріч разом із моїм творчим наставником Русланом Друком та його дружиною Уляною Джигринюк ми навіть зорганізували у Тернополі перший фестиваль гончарства «Не святі горшки ліплять». Цей крилатий народний вислів тут, як ніколи, доречний: якщо вам хочеться і самим творити з глини, не бійтеся пробувати: усе неодмінно вдасться!


Повернутися
14.11.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.