Із картини — в мурал

«Берегиня» бережанського художника Олега Шупляка — на стіні будинку в Южноукраїнську

Картина знаного бережанського художника Олега Шупляка перетвориться на… стінопис: нині Южноукраїнську, що на Миколаївщині, завершується художній розпис стіни будинку, який прикрашатиме робота нашого земляка.

— «Берегиня»  — мабуть, найбільш часто «трансльована» моя робота,  — розповідає пан Олег.  — Її відтворюють по-всякому:  і на листівках зображують, і вишивають, і навіть торти прикрашають… Проте коли до мене звернулася представник управління культури міста Южноукраїнськ і попросила дозволу, аби саме мій малюнок, перетворившись на мурал, прикрасив фасад багатоповерхівки в місті, я, зізнаюся, був дещо подивований… Але, звичайно ж, нічого не мав проти. Більше того, навіть  допоміг відповідним чином адаптувати роботу, адже вона першопочатково не була задумана як монументальний твір.  «Берегиня» — робота із серії «Двовзорів», тобто, «багатошарових» картин із подвійним змістом-«дном». Тому дуже важливо її правильно  відтворити, аби і візуальна, і змістова складові гармоніювали… Особливо приємно те, що картину, у якій «зашифровано» наші первинні українські коди, хочуть бачити у місті східної України. Це велика відповідальність і я щиро вболіваю, аби творцям муралу – групі місцевих художників — усе вдалося. Цікаво буде побачити готовий результат. Наскільки мене інформують творці проекту, скидаючи щодня нові «фотозвіти», зображення уже майже повністю нанесене, залишилися останні штрихи. Таким чином, тернопільська «Берегиня» (до слова, оригінал картини — в Тернополі, його придбав для свого етно-музею «Спадок» знаний меценат та поціновував мистецтва Тарас Демкура), оберігатиме мешканців Южноукраїнська…


Повернутися
01.11.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...