Як тернополяни відкрили у Словаччині незвичний бізнес

Історія подружжя тернопільських музикантів Наталі Баран та Сергія Гаврилка направду унікальна. Чотири роки тому вони, перемігши у конкурсному відборі, поїхали до словацького міста Кошице працювати в оркестрі місцевого оперного театру. А три місяці тому вразили усіх тим, що відкрили у Кошице оригінальний заклад «СупКультура» — кафе, де подають суп-пюре в їстівному хлібному стакані!.. Кафе викликало справжній фурор серед словаків: про наших земляків неодноразово знімали телесюжети, писали  популярні словацькі видання. Отож, яке воно, життя-буття тернопільських музикантів у Словаччині …

Пані Наталю, як ви з чоловіком потрапили до Словаччини?

— Ми з Сергієм разом навчалися у Тернопільському музучилищі. Я — грі на скрипці, а він — на валторні. Згодом Сергій подався до Києва, де працював у муніципальному духовому оркестрі та навча вся у столичній Національній музичній академії… Через кілька років, закінчивши навчання у Тернополі, туди ж вступила і я… А тоді сталося так, що ми обоє пройшли конкурсний відбір і потрапили до оркестру оперного театру словацького міста Кошице. Так ми уже четвертий рік живемо та працюємо у Словаччині.

— Якими були перші враження, як давалася адаптація?

— Попервах було, звичайно, нелегко: все-таки незнайома країна, чужа мова, нова  робота… Але, на щастя, я жодного разу не відчула себе тут чужинкою. Навіть мова страшенно нагадує рідну, українську, тому вивчила її дуже швидко… На роботі у нас зі всіма відразу ж встановилися дружні приязні стосунки: репертуар оперного театру чималий, граємо музику до десятків опер, тож дуже вдячна усім колегам, які допомагали і підтримували…   А ще дуже тішуся,  що маю змогу працювати разом з чоловіком:  на концертах ми хоч і сидимо окремо, зате на одній сцені, а це вже неабияк допомагає і заряджає…

 В оркестрі, окрім нас, є ще українці-музиканти, а в балеті театру наших земляків узагалі, здається, левова частка… Це пов’язано із тим, що у Словаччині дуже цінують українську музичну і хореографічну школи і завжди охоче запрошують сюди наших музикантів і танцівників. До слова, загалом у Словаччині іммігрантів небагато: порівняно з сусідніми Польщею, Чехією чи Угорщиною тут вищі ціни і нижчі заробітки…

— Порівняйте український та словацький способи життя, менталітети…

— Кошице не можна назвати великим містом. Коли я після життя у Києві потрапила сюди, спершу дуже дивувалася: а це точно місто? Немає будинків із триметровими парканами, на вулиці нечасто побачиш автівки люкс-класу… Тут «на око» не визначиш, де людина бідна, а де багата, все доволі скромно і уніфіковано… Це, напевно, і є різниця менталітетів. І ще є нібито й незначні, але насправді дуже важливі деталі, які свідчать про те, як тут дбають про людей: це і дуже багато щоденних побутових зручностей, і усвідомлена турбота працедавців про своїх працівників. Скажімо, у нашому театрі був випадок, коли не працював кондиціонер і нас відразу ж відпустили з репетиції додому, бо, мовляв, як же ви будете грати, якщо вам спекотно… А ще приємно дивує те, як свідомо словаки ставляться до власного життя та здоров’я.  Коли в обідню перерву чоловіки атлетичної статури витягують з лоточків сиру моркву і гризуть її, пояснюючи, що це дуже корисно, —  це вражає!..

 — Окрім роботи в оркестрі, ви відкрили у Кошице унікальне кафе «СупКультура»…

—  Робота в оркестрі театру займає у нас 4-5 годин у день, а решту часу треба себе чимось зайняти, — розповідає Наталя Баран.  — Та й підробіток, звісно ж, не завадив би… Ще донедавна (бо нині на все не вистачає часу) я вела свою кулінарну сторінку в Інстаграмі: мені подобається готувати їжу і її фотографувати. Приїхавши до Словаччини, ми з Сергієм задумалися над тим, щоб відкрити якийсь заклад харчування: спершу думали про кав’ярню чи піцерію, але хотілося чогось особливого, унікального… Довго шукали ідею, яка б «вистрелила», і, як кажуть, хто шукає, той знаходить…

Одного недільного вечора, гортаючи стрічку новин у Фейсбуці, я натрапила на статтю про нашого земляка, автора-винахідника супів у їстівному стакані,  маріупольця Кирила Пузенка. Він запатентував ідею, зареєстрував торговельну марку «СупКультура», яка стала українським ноу-хау, аналогів якому немає ніде у світі! Наразі, наскільки відомо, українці єдині в світі, хто продає суп у хлібному стакані. Наприкінці статті йшлося про те, що нещодавно Кирило зі своїм бізнес-партнером відкрив у Варшаві перше кафе “СупКультури” за кордоном. Наступної неділі ми з чоловіком уже були у Варшаві і куштували цей суп… А тоді зійшлися на тому, що хочемо втілити в життя цю ідею і в Кошице.

Такого підходу до звичайного, здавалося б, «першого» ми і справді ще ніде не бачили:  ароматний крем-суп наливають просто в… їстівний стакан! Стакани випікаємо на спеціальному апараті (причому виготовленому за авторськими  кресленнями!) та за особливою рецептурою — без дріжджів та яєць.  Присмачуємо свіжою зеленню, гарбузовим, соняшниковим насіннями та насінням льону, спеціями чи гострим соусом, —  кому вже як засмакує…  

Загалом словацька «супкультура» не така, як українська: якщо українським супом можна наїстися на півдня, то у словаків він значно простіший… Зате «залізно» має бути щодня. До крем-супу, та ще й у їстівному стакані (коштує така страва 2-3 євро), місцева публіка звикала важкувато. Зате вже коли звикли  і коли розкуштували-розсмакували, то і відвідувачів, і захоплених відгуків вистачає… Нині головне — встигнути всіх нагодувати: наше кафе біля зупинки і треба видати замовлення, доки не поїхав трамвай…

— А чим саме пригощаєте?

— Рецепти супів ми адаптували під місцевий колорит, пробували, експериментували. Готували помідоровий, шпинатний, сочевичний, селеровий, буряковий, морквяно-імбирний, гарбузовий, сирний та шампіньйоновий супи. А ще планую знайти «точки дотику» двох своїх улюблених справ: пошукати в архівах улюблені супи композиторів та відомих співаків. Тоді б наші супи мали   “музичний” колорит…

Нині у нас у закладі щодня готуємо чотири різновиди супу, причому четвертий – «суп дня», який щодня змінюється. Так що тепер у мене кожен день починається з того, що наші постійні клієнти телефонують мені чи пишуть на Фейсбук, запитуючи: «А який сьогодні буде «суп дня»?… (Сміється, — авт.)

Наша «СупКультура» тільки три місяці як відкрилася, а вже є стільки всього, що згадати!.. Для того, щоб відкрити свій бізнес у Словаччині, потрібно було «філігранно» дотриматися усіх юридичних тонкощів, оформити дуже багато дозволів та документів, але нині уже все позаду. Тепер бувають «алярми» іншого типу: коли у проміжках між репетицією та вечірнім концертом ми з Сергієм закочуємо рукави, одягаємо кухарські ковпаки та самі стаємо до прилавка та печі… А увечері, навівши «марафет», бігом до опери… Але нам це подобається: бо і в одному, і в другому випадку займаємося улюбленою справою!


Повернутися
22.10.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.