Лікування… казкою

Тернопільські студенти-волонтери рзмалювали стіни дитячої поліклініки

Стіни Тернопільської  міської дитячої поліклініки, що на вул.  Федьковича,  «ожили» — їх прикрасили яскраві малюнки, на яких зображені казкові герої.  Картини намалювали тернопільські студенти-волонтери, учасники  «Клуб соціальних ініціатив та волонтерства ТНПУ ім.В.Гнатюка» у рамках арт-проекту "Подаруй дитині посмішку". 

— Як проект назвете, так… так, власне, і станеться: нині у поліклініці усміхаються усі маленькі пацієнти,  — розповідає керівник клубу, викладач кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Ольга Володимирівна Водяна. — Власне, це і було головною метою нашої акції: щасливі дитячі оченята та усмішки на обличчях маленьких відвідувачів. Усе заради того, щоб порадувати малюків та полегшити  їх перебування в медзакладі. Тим більше, що стіна, яку розмальовували наші волонтери, біля кабінету ортопеда, куди часто звертаються дітки з різними травмами. А так дня них очікування своєї черги стало трішки менш болючим і куди більш цікавим… Спостерігати за яскравими емоціями дітей для нас є найбільшою винагородою.

На розписування стін наші волонтери — студенти ТНПУ та інших вузів —витратили загалом  близько п’яти днів: малювали ж бо у вільний від навчання час.   Допомагав їм у цій справі і професійний митець — художник Тернопільського  театру актора і ляльки Михайло Копчак.  А найбільше тішилися, спостерігаючи процес творення казки, звичайно ж, діти — навіть ідеї свої подавали, хто що хотів би бачити… Звичайно, таку ініціативу хочеться поширити і на інші медзаклади Тернополя, особливо дитячі, а також на дитбудинок «Малятко», який наші волонтери відвідують щотижня… Якби знайшлися небайдужі меценати, котрі допоможуть із закупівлею фарби,   можна втілити в життя ще й ці ініціативи…

 


Повернутися
13.10.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...