«Пістолет зашивала у спідницю, пізніше закопала біля хати. Там він, можливо, і досі…»

Історія зв’язкової УПА з Тернопілля  

Ганна ЛІНЬКО, 93 роки, колишня зв’язкова і розвідниця Української повстанської армії. Народилася 2 вересня  1924-го в селі Терпилівка Підволочиського району на Тернопільщині. Батьки Анастасія Борсуля і Степан Ковальчук були селянами. Мала старшого на три роки брата Івана. 1946-го його засудили за участь в українському націоналістичному підпіллі. Відбував покарання в Республіці Комі.

Початкову школу закінчила у рідному селі. До сьомого класу вчилася у Новому Селі, потім – у Збаразькій торговельній гімназії. Наприкінці 1942 року стала членом Організації українських націоналістів. Працювала зв’язковою і розвідницею. Пройшла медичний вишкіл у підпіллі. Мала псевдо ”Лілея”. 21 квітня 1949-го заарештували у Львові. За чотири місяці засудили до 10 років виправно-трудових таборів і п’яти років позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала у таборі суворого режиму ”Берлаг” у Магаданській області. Звільнена у квітні 1955-го. Одружилася з колишнім політв’язнем Трохимом Ліньком на псевдо ”Граб”. Подружжя не могло прописатися у Терпилівці, тому виїхали жити у Волочиськ Хмельницької області, згодом – у Збараж на Тернопільщині. З проголошенням незалежності України обоє були реабілітовані. Трохим Лінько помер 2004 року. Хворів на рак. Дітей не мали. Ганна Лінько нині живе у місті Збараж. Мешкає в будинку, який звела разом із чоловіком.

 «Я маленькою була, коли почалася пацифікація (карально-репресивна акція влади Другої Речі Посполитої 1930 року проти цивільного населення Галичини), -пригадує жінка. Тоді зібрали всіх чоловіків. Старих відправили додому, а молодих, до 50 років, загнали у стодоли. Поклали їх на лавки, заставили скинути штани й почали бити. Бачила, як ті бідні люди мліли від болю. Бігала до хати, набирала в горнятко води і носила їм. Поляки були суворі, не любили нас, обзивали. То вже потім і наші їх нищили. В моєму селі підпільники вбили одну родину з п’ятьох осіб.

Коли вчилася в торговельній школі у Збаражі, дві старші жінки агітували за Організацію українських націоналістів. Маленькими групами збиралися по хатах вечорами. Слухали лекції з історії України. Потім ми, п’ятеро дівчат, урочисто читали декалог “Десять заповідей українського націоналіста”, тримаючи руку на Євангелії. Присягу в нас приймала Стефа Данилевич.

Євреїв під час війни знищували. У нашому селі було кілька єврейських сімей. Всіх убили. Якось приїхала додому з навчання й увечері прийшов хлопець, який товаришував із моїм братом. Був євреєм. Переховувався. Коли попросив їсти, мама дала те, що мали. До війни їхня родина мала свій продуктовий магазин. Люди все порозтягували. Дуже стидався своєї бідноти. Його таки зловили. Розстріляли і десь закопали.

Старший за мене на 11 років Володимир Сивий працював у арбайтзамті (біржа праці у генерал-губернаторстві за часів нацистської окупації. – Країна). На Різдво приїхав до нас додому і попросив моєї руки. Я ще дитиною була, стидалася з ним говорити. Батьки дали згоду. За два дні зробили заручини. Забава велика була – брат привів музикантів. Домовилися, що весілля буде після Великодня. Після того Володимир часто провідував мене у Збаражі, де я жила на квартирі. Коли наближався фронт, прибіг до мене ввечері. “Тікаймо”, – сказав. А я йому: “Та ми ще не одружені! А що скажуть батьки, сусіди?” Відповів: “Та я тебе в одній сорочці візьму! Маю все, що треба для життя”. Йому треба було тікати, бо працював в арбайтзамті, а мені можна було лишатися. Володимир пішов в УПА на Волинь.

За деякий час Володимир повернувся – переховувався з іншим повстанцем у бункері за 5 кілометрів від нашого села. Два рази я туди носила їсти. Там вони і загинули. Три дні їхні тіла лежали біля сільради. Чекали, доки хтось із родичів їх опізнає. Щоб похоронити хлопців, мені наказали принести ковдри з дому. Закопували їх уночі. Коли фронт пішов далі, повстанці вирішили перехоронити їх на старому цвинтарі в полі. Прийшли сотня хлопців. Була і я з двоюрідною сестрою.

Коли ще була заручена, приїхав до мене колишній хлопець – перша шкільна любов. Раніше майже рік дружили. Крім поцілунків, нічого іншого не мали. Батьки були проти нашого зв’язку, бо він був бідний, поля не мав. А то колись мало велике значення. За деякий час він з іншими однокласниками пішов у есеси (14-та гренадерська дивізія Вафен СС “Галичина”. – Країна). Коли їх розбили – перейшов в УПА. Мав зброю. З нею і прийшов до мене на квартиру. Приставив пістолет і закричав: “Не будеш моєю – не будеш нічиєю!” Разом із пані, в якої я жила, обійняли його і почали заспокоювати: “Влодзюню, та ми тебе любимо!” Розійшлися мирно. Потім якось удома топила соломою, щоб приготувати їжу повстанцям, вони з товаришем на конях приїхали. Зайшов до хати на 10 хвилин і поїхав. Ще пару разів приходив. Потім він зголосився в районі (прийшов з повинною). Боялася, щоб не видав мене владі. Але нічого на мене не сказав.

Як прийшли другі совєти, то люди тікали за кордон, йшли в Червону Армію чи в УПА. Мене призначили зв’язковою. Носила штафети (маленькі записки. – Країна) у села Лебедівка, Лозівка, Добромилька. Записки зашивала, ховала в чоботи або заплітала в косички. У ліфчик не клала, бо могли знайти. Приходила наша старша – Євгенія і наказувала готувати їсти партизанам, які ховалися у криївках. Інколи доводилося носити далеко – за 4 кілометри від села. Посилали в розвідку. Наказували вивідати, що де робиться по селах, хто де обертається. Звіти складала усно.

Ліки й одяг для повстанців збирали з дівчатами по селах. Просили в людей майки, сорочки, штани, шкарпетки. Бо цього бракувало. Інколи допомагали хлопці-підлітки. Моєю помічницею не раз була Стефа, з якою разом училися у школі. Якось я дізналася, що її забрали хлопці з СБ (Служба безпеки ОУН. – Країна) і вбили. Підозрювали у співпраці з більшовиками. Де поховали – невідомо.

Влітку 1944-го організували нам підпільні медичні курси у селі Гущанки. Проводили їх у хатах. Там ми й жили. Було нас восьмеро дівчат. Старші жінки вчили робити перев’язки, ін’єкції. Розказували і про венеричні хвороби. Наказували не мати близьких стосунків із чоловіками.

На курси приходили інструктори-чоловіки і вчили нас стріляти. Потім учив мене брат Іван, який був в одній з боївок ОУН. Коли німці відступали, будь-яку зброю було легко дістати. Часом мені доводилося її переносити. Для цього мала спеціальну торбу. Був у мене свій пістолет. Зашивала його у спідницю. Пізніше закопала біля хати. Там він, можливо, і досі.

Рідна хата стояла на горбочку. Тож на 7 кілометрів було видно все, що робиться. Як тільки до села наближалися військові, знала про це першою. Давала сигнал підпільникам. Від них ховалися не лише бандерівці, а й хлопці, які не пішли у Червону армію. Вони мали криївки вдома: на горищі, у стайні, на полях.

Як тільки починалася облава в селі, одягала лахміття, вимазувала чимось лице, щоб не впізнали, і тікала з дому. Ховалася у церкві чи в сусідів. Недалеко від нас жили двоє старих дядьків. Ходила до них мити підлогу, варити їсти. Якось зайшов солдат і сказав: “О, такая молодая и такая грязная!” Іноді доводилося сидіти з хлопцями у криївці по п’ять-шість днів. Там завжди були якісь харчі, але ми старалися брати щось із дому: хліб, сало чи масло.

Організація відправила працювати секретаркою сільради у рідному селі. Всю інформацію передавала хлопцям. Після вбивства мого нареченого і викриття криївки приїхали солдати з району. Зігнали дівчат до сільради, щоб провести облік. Шукали тих, хто має зв’язок із бандерівцями. Назвалася чужим прізвищем. Після того зрозуміла, що треба ховатися. Роботу покинула.

Були в селі “стрибки” (від назви “истребительный батальйон” – воєнізоване формування з цивільного населення, залучене до боротьби з повстанцями. – Країна). Вдень пильнували по селі, а вночі виїжджали в район, бо боялися бандерівців. Ті могли їх убити чи роззброїти.

До 1947 року ховалася у своєму селі. Далі залишатися там було неможливо. За мене постійно розпитували. Приходили і додому. Все в хаті перевертали. Відчувала, що скоро схоплять. Вирішила тікати. До Тернополя їхати боялася, бо то близько від дому, міг хтось упізнати. Подалася у Львів. Винаймала кімнату в якихось східняків. Казала їм, що збираюся вчитися. Трохи ходила на курси машиністок. До господарів приходив один хлопець. Жартував зі мною, грав у карти. Розпитував, хто така і звідки. Подумала, здогадався, що переховуюся. Вирішила змінити місце проживання.

Тільки переїхала на іншу квартиру, прийшов якийсь чоловік перевіряти документи. А я собі за хабар зробила фальшивий паспорт на ім’я Віри Білик. Дату народження не змінювала. Він подивився на документ і сказав: “Ваш паспорт прострочений”. “Такого не може бути”, – відповіла. Запропонував поїхати з ним і перевірити. Погодилася, бо знала, що термін дії паспорта ще не закінчився. Вийшла з хати і побачила “Волгу”. Він відчинив двері і сказав: “Пожалуйста, Анна Степановна, садитесь”. Одразу все зрозуміла.

 У тюрмі МДБ (Міністерства державної безпеки. – Країна) тримали тиждень. Добре годували. Обіцяли влаштувати в інститут, виділити квартиру, допомогти з роботою. За це мала погодитися на співпрацю. Відмовилася. Добряче побили й відвезли у тюрму на Лонцького. Запхали в камеру з 19 дівчатами. Тулилася скраєчку, коло параші.

На другий день о десятій вечора викликали на допит: “Ковальчук, собирайся!” Слідчий питав: “У якій банді була? Де ходила? Чим займалася?” Мовчала. Йому терпець увірвався, почав бити гумовою нагайкою. Знепритомніла. Відлили водою. Почали все спочатку. І так – до п’ятої ранку. Знущалися три місяці. На допити водили двічі на тиждень. Мучили багатьох і по-різному. Ходили чутки, що слідчі ґвалтують дівчат. Неможливо було слухати ті крики чоловіків і жінок.

У тюрмі вивчила азбуку Морзе. Тільки з її допомогою можна було спілкуватися. За стіною сиділа моя подруга. Перестукувалися постійно.

Здав мене підрайонний провідник ОУН “Гарт”. Одного разу був у мене вдома, багато знав про мою роботу. Дав свідчення на суді. Плювала йому в очі й казала: “Що ти мелеш? Я тебе не знаю!” А він доказував своє. Видав багатьох. Розповів чекістам про криївку біля нашої старої сільської церкви. Рано-вранці ті влаштували облаву. Хлопці вилізли вгору до дзвіниці, де теж мали схрон. Солдати запалили церкву. Двоє хлопців вибігли й почали відстрілюватись. Їх убили. Ще двоє і молода жінка з сусіднього села згоріли.

Привезли у Магадан. Надворі – мінус 50. Дали ватні штани, валянки, куфайку, папашку (головний хутряний убір. – Країна). На спині мала латку 15 на 10 сантиметрів з номером Д2181. Приїжджали купці і людей, як ту худобу, забирали на роботу. Я попала у групу наймолодших жінок. Нас відправили за 23 кілометри від Магадана валити ліс. Мені литовку дали до пари. Стали біля дерева і заплакали, бо в житті ніколи пилки в руках не тримали. А треба було 10 “кубів” лісу за день здати. За це обіцяли 600 грамів хліба. Як не зробимо норму – половину. Снігу було – на зріст людини. Щоб спиляти дерево, його треба було відкинути. Пиляли і просили Бога, щоб схоронив нас. З нашої групи всі вижили. Хоч начальник кричав: “Отсюда ни одна не уйдет! Все здесь подохнете!”

Ліс валили, доки здох Сталін. Потім зняли з лісоповалу. Повезли машинами в якесь підсобне господарство з парниками і свинарниками. Свято було, як кололи свиней і давали нам кишки полоскати.

Спати часто лягали на голодний шлунок і в холоді. Страшенно кусали клопи і воші. Щоб підтримати одна одну, співали. Литовки й латишки дуже дружні були. Їм слали багатші посилки, ніж українкам. Завжди ділилися з нами.

У підсобному господарстві вирощували огірки. Невдовзі почали звільняти тих, хто відсидів дві третини терміну. Я попала під цю категорію. Радість не описати.

Поїхала до подруги, яка звільнилася раніше і жила за 400 кілометрів від мого місця роботи. У гостях познайомилася з трьома хлопцями із Західної України. Серед них був і мій майбутній чоловік Трохим. Спершу не подобався. Був простенький, але добрий. Не хотіла заміж, однак згодилася, бо мені вже 32-й ішов. Весілля зробили пишне. Гуляли три дні. Прожила з чоловіком 48 років. Не було ні дня, щоб не цілував мене по 10 разів.

Джерело: https://gazeta.ua