У Жукові зупинка — мальована картинка!

Якщо театр починається з вішалки, то село… з автобусної зупинки.  Адже зупинка — це не просто три стіни з дашком обабіч дороги, де чекають на транспорт чи ховаються від негоди, а «обличчя» села. Ще донедавна автобусна зупинка  у селі Жуків Бережанського району враження справляла, м’яко кажучи, гнітюче. Обдерті полущені стіни, «рогаті» пасажири, руйнація і занепад…  А нині там справжнє диво — невеличка історія, «розказана» фарбами і натхненням…

Кілька небайдужих активістів, десять днів роботи, 15 банок фарби —  і зупинка «ожила», загравши новими барвами.  Тепер сюди приходять подивитись, насолодитись чи просто зробити фото на пам'ять. Бо ж знимкувати є що: замість обшарпаних стін —  колоритний малюнок в оточенні стилізованого петриківського розпису.  

— Ідея оновити зупинку бодай «косметичним» ремонтом зріла уже віддавна, —  розповідає один з ініціаторів оновлення,  голова Бережанської районної громадської організації – кластеру сільського туризму “Мальовнича Бережанщина” Андрій Якимів,  —   а втілили її у життя цьогоріч у вересні.  Перетворення занедбаної зупинки у «писану красуню»  відбулося напередодні місцевого медового фестивалю «Жу-Жу-Жуків» за ініціативи виховательки місцевого дитсадка, дружини сільського голови Жукова Олександри Крамар.  Погодили ескіз, купили фарби і — до роботи! Розмальовувала зупинку місцева художниця, випускниця Косівського інституту прикладного мистецтва, а нині – викладач  Бережанської художньої школи Надія Грицеляк. Їй у роботі допомагали вихователька дитячого садка у Жукові Марія Євсєніва та місцеві художники-аматори Ліда Левицька і Наталя Когут. Тепер для «повного щастя» залишається ще покрити намальоване лаком — розмальована зупинка ще довго тішитиме місцевих мешканців та подорожніх і нагадуватиме, що зробити щось для  свого спільного дому (міста, села, країни) може кожен із нас.


Повернутися
13.10.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.