ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №130

Відкриття так званих стовбурових клітин свого часу спричинило цілу революцію у медицині. Що нам варто знати про них? Те, що вони можуть ділитися і відновлювати себе протягом тривалого часу, є неспеціалізованим та можуть перетворюватися в спеціалізовані типи клітин. Говорячи простіше, якщо ці стовбурові клітини не чіпати, то вони можуть існувати, змінюючи одне покоління таким самим іншим поколінням, і при цьому абсолютно не змінюючись. Це може тривати і тривати. Але якщо їх помістити в середовище уже сформованих, диференційованих клітин, вони стануть такі ж, як і ті, що їх оточують…  Стовбурові клітини мають чудову можливість розвиватися в різні типи клітин організму. До чого це, запитаєте, я веду? До того, що саме це узагальнене знання варто спроектувати на наших із вами земляків. Це вони, непізнані, недиференційовані, невідомі один одному, проживають бік о бік покоління за поколінням, думаючи при цьому - що ж можу зробити я, маленька, непомітна, невизначена клітинка, допоки сильний стрес чи раптова хвороба усього організму не відкриє у них «другого дихання»… Нещодавно прочитав історію про те, як у Польщі нашого земляка, якого зловили на графіті-хуліганстві, прикували ланцюгом до колеса розмальованого ним трамвая і змусили його відмивати свій «шедевр»… Зайве й запитувати, чи виникне у нього ще бажання несанкціоновано «поекспериментувати» із балончиком із фарбою… Якщо стовбурові клітини помістити в середовище уже сформованих, диференційованих клітин, вони стануть такі ж, як і ті, що їх оточують…

Наша Батьківщина хворіє уже не перший рік. І те, що ми називаємо народженням нового, громадянського суспільства, мовою медицини можна було б охарактеризувати як переродження «ніяких» стовбурових клітин на ті, що наразі найпотрібніші  організму, аби видужати і далі повноцінно  функціонувати. Їм потрібно банально мало: щоб довкола був «приклад». Щоб ми самі стали такими, якими хочемо бачити усіх інших…


Повернутися
29.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.