ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №130

Відкриття так званих стовбурових клітин свого часу спричинило цілу революцію у медицині. Що нам варто знати про них? Те, що вони можуть ділитися і відновлювати себе протягом тривалого часу, є неспеціалізованим та можуть перетворюватися в спеціалізовані типи клітин. Говорячи простіше, якщо ці стовбурові клітини не чіпати, то вони можуть існувати, змінюючи одне покоління таким самим іншим поколінням, і при цьому абсолютно не змінюючись. Це може тривати і тривати. Але якщо їх помістити в середовище уже сформованих, диференційованих клітин, вони стануть такі ж, як і ті, що їх оточують…  Стовбурові клітини мають чудову можливість розвиватися в різні типи клітин організму. До чого це, запитаєте, я веду? До того, що саме це узагальнене знання варто спроектувати на наших із вами земляків. Це вони, непізнані, недиференційовані, невідомі один одному, проживають бік о бік покоління за поколінням, думаючи при цьому - що ж можу зробити я, маленька, непомітна, невизначена клітинка, допоки сильний стрес чи раптова хвороба усього організму не відкриє у них «другого дихання»… Нещодавно прочитав історію про те, як у Польщі нашого земляка, якого зловили на графіті-хуліганстві, прикували ланцюгом до колеса розмальованого ним трамвая і змусили його відмивати свій «шедевр»… Зайве й запитувати, чи виникне у нього ще бажання несанкціоновано «поекспериментувати» із балончиком із фарбою… Якщо стовбурові клітини помістити в середовище уже сформованих, диференційованих клітин, вони стануть такі ж, як і ті, що їх оточують…

Наша Батьківщина хворіє уже не перший рік. І те, що ми називаємо народженням нового, громадянського суспільства, мовою медицини можна було б охарактеризувати як переродження «ніяких» стовбурових клітин на ті, що наразі найпотрібніші  організму, аби видужати і далі повноцінно  функціонувати. Їм потрібно банально мало: щоб довкола був «приклад». Щоб ми самі стали такими, якими хочемо бачити усіх інших…


Повернутися
29.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...