Анекдоти

— Слухай, сусіде, мені сказали, що ти до моєї дружини ходиш? Мені це не подобається!
— Ви там iз дружиною розберіться, їй подобається, тобі не подобається.

 

* * *

 

Чоловiк приходить в аптеку i запитує:

— У вас є йодистий калій?

— Ні, тільки ціаністий

— А яка різниця?

— Всього 2 копійки.

 

* * *

 

Чиновник, який збив на своєму авто двох людей на пішохідному

переході, запитує суддю:

— Які наслідки тепер будуть?

Суддя:

— Тому, хто пробив головою лобове скло, дамо років п’ять за напад. А ось тому, хто відлетів у кущі, мабуть, додамо ще років зо три за спробу втекти з місця події.

 

* * *

 

Слухай, Ізю, як ти можеш терпіти свою дружину? Вона ж у тебе чіпляється до кожної дрібниці! У неї коли-небудь буває гарний настрій?

— Та не дай Боже! Коли в неї гарний настрій, вона ще й співає!

 

* * *

 

— Пощастило тобі, Розочко, з чоловіком! Солідний увесь такий, мовчазний.

— Четвертий раз одружений. Все вже встиг сказати попереднім дружинам!

**

Генерал iз перевіркою на плацу раптом бачить недопалок. Грізно запитує:
— Чий?
— Нічий, товаришу генерал, можете курити!

**

Вовочка стукає у двері сусіда:

— Дядько Мишко, а вас не дратує те, що я щодня граю на фортепіано?

— Ще й як дратує!

— Тоді я вас прошу негайно поскаржитися моїй мамі!

 

* * *

 

Клієнт входить у кондитерську.

— Мені потрібен торт до дня народження дружини.

— Скільки свічок?

— 25, як завжди.

 

* * *

 

— Я хотіла свого сенбернара так видресирувати, щоб він гавкав, коли захоче їсти. Сотні разів показувала йому, як це треба робити.

— Ну і як? Гавкає він тепер, коли голодний?

— Ні. До того ж він тепер нічого не їсть, поки я не почну гавкати.

 


Повернутися
29.09.2017
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

У психологів існує термін: «провина тих, хто вижив». Існують, вочевидь, і цілі трактати про те, як її позбутися. Але хто б написав ще бодай кілька речень про те, як нам, нинішнім, її… набути?

 Покоління тих, хто нині живе в Україні — покоління, що втратило провину.  Провину, котра живе десь поміж пам’яттю та історією. «Нам про Крути не забути», — завчено повторюємо ми і… забуваємо, тільки-но минає 29 січня.  «Не забудемо подвиг Небесної Сотні», - зі сльозами на очах повторюємо ми 20 лютого. Двадцять першого у нас уже інші клопоти… Ми не хочемо знати про те, якими були ці хлопці (і ті, що гинули за Україну сотню років тому, і ті, що гинуть сьогодні). Боїмося знати про них більше, ніж було потрібно для уроку історії чи ніж почули у випуску новин (у яку мізерну кількість слів можна вмістити неохопне людське життя?!): боїмося, що їх обличчя назавжди вріжуться нам у серце, і вріжуться так, що роздиратимуть зсередини…

Підручники нас учили, що з історії, хоч якої болісної, не можна вирвати ані сторінки, що вона пам’ятає все і всіх. Життя нам показало, що історія пам’ятає таки не все, і що історії людей перетворюються на порядкові номери, а самі вони — на купу кісток у нас під ногами. Інколи-буквально. «Панове, всі ми ходим по мерцях, як по мостах», —  співав колись популярний рок-гурт.

 Днями стало відомо, що у Чорткові врешті за довгі роки пошуків вдалось віднайти місце вічного спочинку понад півсотні українських патріотів, розстріляних німецькими окупантами. Це місце було буквально за триста метрів від автодороги, котрою щодня проїжджали сотні машин… За часів радянського окупанта про   злочин окупанта німецького воліли не згадувати: розстріляли «не тих» героїв. Не червоних партизан, а членів  ОУН, тому й про те, щоб відшукати місце їх захоронення, навіть не йшлося. Цим уже за незалежної України зайнялися небайдужі ентузіасти. Серед знайдених артефактів, крім великої кількості німецьких патронів, —  особисті речі розстріляних, натільні медальйони,  молитовник … Чи встигли вони перед смертю помолитися, востаннє  поцілувати образ на медальйоні?.. 

 Надалі, кажуть місцеві краєзнавці, буде довга експертиза, яка включатиме ексгумацію кісток задля встановлення і підтвердження кожної особи із розстріляного списку. Бо все-таки важлива історія кожного. Навіть якщо це не буквально твоя історія. Якщо вам, звичайно, здається, що історії бувають не своїми.

І знаєте, чому я хочу, щоб нам усім боліла пам'ять? Бо біль пам’яті – це біль досвіду. А досвід  допоможе нам зробити так, щоб це більше ніколи не повторювалося.