Як «Вертеба» фестивалила…

Упродовж двох днів, 23-24 вересня, у селі Більче-Золоте Борщівського району відбувався перший фестиваль трипільської культури «Вертеба».  

 Розпочався фестиваль у суботу, 23 вересня, із відкриття виставки у Борщівському обласному краєзнавчому музеї «Трипільські старожитності Тернопільщини». Після цього відбулася екскурсія учасників фестивалю в печері-музеї трипільської культури «Вертеба». З 14.00 до 16.30 год. у Більче-Золотецькій музичній школі відбулися трипільські читання.

Вечір першого фестивального дня розпочався із концертної програми за участю художніх колективів Тернопільщини. «Родзинкою» вечора став виступ балету «Життя» з програмою «Етно-еволюція».

У неділю, 24 вересня, відбулися екскурсії в Борщівський обласний краєзнавчий музей та печеру-музей трипільської культури «Вертеба».

 Серед пам’яток трипільської культури печері Вертеба належить унікальне місце, з якого походить одна з найбільших археологічних колекцій, відомих сьогодні науці. З огляду на унікальність природного об’єкта, у жовтні 2004 року у “Вертебі” створено перший в Україні підземний музей трипільської культури, який розташований у природному підземному середовищі.

Печера, яка утворилася природним шляхом близько 20 мільйонів років тому,  не має рівних серед інших печер світу. Тут завжди однакова температура +11 градусів. Відмінною особливістю печери є незвичайне розташування залів. Ходи в ній, як правило, недовгі, а самі «кімнати» просторі й великі. Саме завдяки цим якостям підземні зали були так популярні серед жителів древніх поселень. Згідно з дослідженнями істориків-археологів, печери використовувалися як укриттів від негоди або інших небезпечних для життя моментів. Під час розкопок 19-20 століть тут були знайдені керамічний посуд, кам`яний інвентар, предмети побуту, а також елементи древніх обрядів, такі як кістки, амулети й інше.

 Існують відомості, що в печері під час ІІ Світової війни переховувалися євреї, а згодом - бійці УПА.


Повернутися
29.09.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...