Чи «доїде» до Тернополя соціальне таксі?

Безкоштовно їздити на спеціально облаштованому транспорті, - така можливість може з’явиться у тернополян з інвалідністю ( а їх у нашому місті понад сімсот)  уже незабаром.  

Автор проекту «Соціальне таксі» - тернопільський активіст Сергій Кічула разом з  благодійним фондом «Карітас» та лідерським волонтерським рухом збирають кошти на мікроавтобус, який обладнаний спеціальним ліфтом для перевезення людей на колясках. Підтримав проект і уродженець Тернополя, лідер гурту «Скай» Олег Собчук.

 — Зазвичай, люди, які не можуть самостійно пересуватися, більшість часу проводять вдома. Поїздка до лікаря стає справжньою проблемою, —  каже Сергій Кічула. – Тому й виникла ідея створити соціальне таксі, яке  допоможе тернополянам, які пересуваються за допомогою інвалідних колясок, добратися у будь-яку точку міста. Думаю, таким спецтранспортом у нашому місті зможе користуватися до тисячі людей. Плануємо, що цей автомобіль зміг помістити до десяти людей, а також щоб були можливості для транспортування інвалідних колясок. Щоб замовити послугу, потрібно буде  завчасно зателефонувати і записатись. Коштує автомобіль сімнадцять тисяч євро, назбирали вже сто тисяч гривень, гроші на таксі збирають зусиллями усіх небайдужих тернополян.


Повернутися
29.09.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

У психологів існує термін: «провина тих, хто вижив». Існують, вочевидь, і цілі трактати про те, як її позбутися. Але хто б написав ще бодай кілька речень про те, як нам, нинішнім, її… набути?

 Покоління тих, хто нині живе в Україні — покоління, що втратило провину.  Провину, котра живе десь поміж пам’яттю та історією. «Нам про Крути не забути», — завчено повторюємо ми і… забуваємо, тільки-но минає 29 січня.  «Не забудемо подвиг Небесної Сотні», - зі сльозами на очах повторюємо ми 20 лютого. Двадцять першого у нас уже інші клопоти… Ми не хочемо знати про те, якими були ці хлопці (і ті, що гинули за Україну сотню років тому, і ті, що гинуть сьогодні). Боїмося знати про них більше, ніж було потрібно для уроку історії чи ніж почули у випуску новин (у яку мізерну кількість слів можна вмістити неохопне людське життя?!): боїмося, що їх обличчя назавжди вріжуться нам у серце, і вріжуться так, що роздиратимуть зсередини…

Підручники нас учили, що з історії, хоч якої болісної, не можна вирвати ані сторінки, що вона пам’ятає все і всіх. Життя нам показало, що історія пам’ятає таки не все, і що історії людей перетворюються на порядкові номери, а самі вони — на купу кісток у нас під ногами. Інколи-буквально. «Панове, всі ми ходим по мерцях, як по мостах», —  співав колись популярний рок-гурт.

 Днями стало відомо, що у Чорткові врешті за довгі роки пошуків вдалось віднайти місце вічного спочинку понад півсотні українських патріотів, розстріляних німецькими окупантами. Це місце було буквально за триста метрів від автодороги, котрою щодня проїжджали сотні машин… За часів радянського окупанта про   злочин окупанта німецького воліли не згадувати: розстріляли «не тих» героїв. Не червоних партизан, а членів  ОУН, тому й про те, щоб відшукати місце їх захоронення, навіть не йшлося. Цим уже за незалежної України зайнялися небайдужі ентузіасти. Серед знайдених артефактів, крім великої кількості німецьких патронів, —  особисті речі розстріляних, натільні медальйони,  молитовник … Чи встигли вони перед смертю помолитися, востаннє  поцілувати образ на медальйоні?.. 

 Надалі, кажуть місцеві краєзнавці, буде довга експертиза, яка включатиме ексгумацію кісток задля встановлення і підтвердження кожної особи із розстріляного списку. Бо все-таки важлива історія кожного. Навіть якщо це не буквально твоя історія. Якщо вам, звичайно, здається, що історії бувають не своїми.

І знаєте, чому я хочу, щоб нам усім боліла пам'ять? Бо біль пам’яті – це біль досвіду. А досвід  допоможе нам зробити так, щоб це більше ніколи не повторювалося.